витягніть мене звідси, вивчіть
як палкі хіроманти мою долоню
вирвіть цю ницу цинічність,
наче прожила вічність,
і ніяк себе не похороню.
наче все добре бачила,
і відчула на власній шкурі,
так багато брехала й партачила
наче в мене сто масок і всі похмурі.
наче лиця ці вже зізнавалися
вже проходили повз з відразою
наче ці мрії вже були і вже розбивались
друзі стали вважатися вищою расою.
витрясіть з мене ці кілометри спокою,
з ним так важко, так тихо, неначе в комі,
розгорніть в мені кілька кратерів,
й відмахніться, як інші, рукою
я ж настільки дешева, трясця хай вашій матері
подивіться... і не скажіть нікому
рада підставити жилетку... щиро... виговоріться... можна поштою... ніхто з нас не сам на сам... нас багато... важливо тільки знайти своїх... усі ми, на цьому сайті і поза ним, може не свідомо, але шукаємо...
сильно...тривожно...самобезпощадно... -- це, мабуть, осінь... мине... ви -- іскра Божа, є підозра, що Він проживає кожним з нас наше життя... полюбіть себе, бо Він того вартий...
вибачайте, якщо балачки мої зараз Вам не в тему...
Наталка Тактреба відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
та чому ж... якшо в мене прориваєтья назовні, то це від того, що виговоритись хочеться...