Падав мокрий дрібний сніг. Він повільно замітав асфальтну дорогу,крони дерев,що стояли осторонь неї,дахи будинків,які швидко зникали за рухом автомобіля,і непомітно танув. Під колесами утворилась каша з води та піску,яким посипали шоссе. Так глухими кроками йшла зима.
Траса була порожньою,не зважаючи навіть на те,що розпочався понеділок. Лише його автомобіль розсікав одинокий туман міста. Чітко працював під капотом двигун, плавно переключалися передачі. Здавалося,що “дев’ятка” просто злетить. Авто несамовито ревло,з вихлопної валив густий сірий дим.
Сніг падав,лягав пеленою на старе місто. Прозорі сніжинки сипалися на холодну землю,лагідно плелись над порожніми парками,де ще зовсім недавно лунав сміх та голоси закоханих. Не відчути тепер тепла,яким дихала природа.
Автомобіль різко зупинився біля мосту,під яким грізно вирувало Дніпро. Дверцята відчинилися,з авто вийшов високий чоловік. Легкою ходою він підійшов до краю мосту,спершись руками на мокру перегородку та втупившись у чорноту річки. Сніг швидко танув на рудому волоссі і блідих щоках. Чоловік мовчки стояв,щось порожнє було в його мокрих очах. Він довго курив,не відводивши погляд. А навколо нікого. Лише сніг – вірний друг і товариш,що лягав на плечі,як печаль на душу. Вогнем пекло в розбитому серці,але сніг не знав цього.
З глибини міста долітав гул заводів. Місто прокидалось. Жвавіше рухались авто,розгладжуючи білу ковдру. Спокійним залишалось тільки Дніпро,слухаючи чарівний оркестр першого снігу. У темних водах віддзеркалювалось зимнє небо,затягнуте пуховими хмарами.
Повітря пронизував запах бензину,розсіюючись з поривами грудневого вітру. Хлопнули дверцята,зашумів двигун.”Дев’ятка” майнула в місто.
* * *
Холодно,вогко і боляче. Саме так зараз було Антону. Йому здавалося,що все пройшло марно,тільки тепер зрозумів,що значила Оля для нього. Дороги назад не лишилося.
Сніг ставав великим та лапатим. Його ще більше лежало на дорозі,він швидко замітав лобове скло. Автомобіль проїхав вузеньку вуличку. Тут стояв невеличкий квітковий кіоск. Антон пригадав червоні троянди,теплий літній дощ,освідчення в коханні. Як п’янив легкий хміль гарячого липня.
Антон пильно дивився на дорогу. Раптом погляд перевівся на обручку на безіменному пальці. Знявши її,чоловік відчинив віконце і жбурнув під колеса зустрічних машин,які втоптували її в грязюку,холодну та мокру,байдужу і чужу. Таким почував себе Антон.
Минуло два роки їхнього подружнього життя. Було все: кохання неймовірне, шалена несамовита пристрасть. Та прийшов той день,коли те “все”потонуло в глибокій чорній тьмі – Оля закохалася в іншого. І що відчув Антон,коли виявилося,що то був його менший брат? Чи варто кохати? Хіба це світле почуття?Боротьба точилася в розбитому серці.
Автомобіль мчав,минав вулиці, провулки. З-під коліс летіли шматки мокрого снігу. Обличчя Антона іноді здригалось,руки міцно тримали кермо. Але перед собою він бачив лише незнайому досі темряву,яка швидко поглинала його. Не боявся, спокійно приймав її. Тільки секундний холод промайнув по тілі. То було дивне відчуття.
Сніг сипався важкими й великими крижинами,заковуючи у своє царство місто. Байдужими і наскрізь мокрими здавалися голі дерева.
“Дев’ятка” зупинилась перед шістнадцятиповерховим будинком. Антон заглушив авто та швидко вийшов. Несміливими кроками рушив до крайнього під’їзду,ступаючи тяжко по мокрій ковдрі. Сірі будинки,оповиті грудневою сирістю,слідкували,сміялись докором прямісінько у вічі.
Ліфт відкрився на восьмому поверсі. Антон попрямував до знайомої квартири,натиснув кнопку,і пролунав довгий дзвінок. Двері відчинила Оля,окинувши байдуже поглядом. Він пройшов по душі спустошливим ураганом. Антону зробилося душно,гаряче. Знову перед ним її краса: блакить очей,тонкі полуничні уста,розпущене кучеряве волосся,яке спадало на ніжні плечі.
- Навіщо ти прийшов? Ми ж все вирішили.
Чоловіка шпигнуло щось у серце,стало бракувати повітря.
- Давай ще раз обсудимо,Олю. Можна все виправити,- тихо почав він.
- Це лишнє і не має ніякого сенсу,- прозвучали холодні слова.- Чесно,Антоне,я не хотіла,щоб так вийшло.
- І як мені жити далі? Скажи,а?
- Живи,як жив до мене.
- Я не жив до тебе і після не зможу,- благаюче сказав чоловік.
Їхнє прощання стало для Антона контрольним пострілом. Він довго стояв на місці. В грудях вирувала справжня війна.
Темне небо жбурляло снігом прямо в обличчя. Від цього Антон злився,проклинав зиму і все на світі. Він ладен був розірвати на шматки кожного,хто зустрічався на шляху.”Який же я дурень та невдаха”…
Сутінки поступово поглинали довгу вулицю,опускалися на місто,оповите білою пеленою. Автомобіль виїхав на вечірню трасу,освічену старими ліхтарями. Антон не чув ні роботи двигуна,не бачив ні світла,ні зустрічних авто. Шалено калатало серце, божевілля опановувало його. Темрява. Страх. Під колесами скреготіла ожеледь. Чоловік загасив недопалка,натиснув на педаль газу. Швидкість – ось,що необхідно,що вгамовувало душу. Сніг заліплював скло,але двірники Антон так і не ввімкнув. Авто рвалося,як стихія.
Він заплющив очі. Щось голосно хлюпотіло по кабіні. То сніг,а може сльози. Справді,дрібні солоні краплі стікали по блідим щокам. Антон їх навіть не відчув. Вони виблискували кришталем. Останні сльози…
* * *
У той же вечір телевізійні новини сповістили про жахливу аварію на міській автомагістралі. Ольга зрозуміла все, побачивши знайомі номера авто. Проте було пізно.
А за вікнами вирувала зима. Білосніжна віхола танцювала над деревами. На землю падав сніг,замітаючи чиюсь душу,омиту гарячими слізьми.
ID:
284502
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.10.2011 17:51:30
© дата внесення змiн: 05.10.2011 17:51:30
автор: Ендрю Мітін
Вкажіть причину вашої скарги
|