Інакше, як Горем його й зовсім не називали, навіть вдома. І не тому, що він був малим вередливім шкодником, що з раннього ранку століття аж по самий його переднічний хвостик мав снагу щось утнути, десь накапостити й комусь завдати як не лиха, то співрозмірного собі лишенятка. Горем його називали на честь батька-Горинича, діда-Горинича, прадіда-Горинича, та пра-пра-діда, котрий, як не дивно, теж носив це славне чи то ім'я, чи прізвисько. А Горь був ще малий: ну що там казковому змієві якихось триста рочків? Мале-еча, куди йому хоча б Горинем зватись, що вже про Горинича мовити?
- Підростеш, - казала мати, - ще й не такого наслухаєшся. Радій ото, поки Горь.
Горь був слухняним змієм і радів. Файно, скажу вам, радів, ажно підлісок полум'ям трескотів-заходився од дитячої радості. Й аби ж то тільки він...
Братиків і сестричок у Горя не було, проте було три голови. Як водиться, між собою вони періодично гризлися, сварилися, ділилися одна з одною цукерками та цікавими думками. Від останніх, до речі, Горь щонайбільше і потерпав. Спробуй тут відмов у шкоді, коли тебе у три голоси вмовляють. Але річ не про шкоду, зовсім ні, річ про те, що братиків-сестричок у Горя не було, сусідів - теж (хто ж ото піде у сусіди до Змія Горинича та його Зміївни? Хіба що нащадки Дива, але ж де їх напастись, кожному Гориничу у сусіди?), а грати сам-з-собою Горь все зовсім занудився. Погодьтесь, не так весело триста років бути наодинці із собою, хай навіть ти й трьоголовий нащадок Змія Горинича і вмієш ліси підпалювати, щоб погиготіть з гори, спозираючи.
Ото й Горь коли-не-коли сумував, що нема з ким гратись.
Одного разу, як раз, коли хвостик третього Гориного століття завернувсь аж до дев'яностого року, малий знай собі вирішив, що вже достатньо дорослий, щоб світ подивитись, себе показати, на обкладинку збірки казок втрапить. Погомонів сам із собою, поміркував та й полетів геть із домівки.
Шлях у "ой, не знаю, куди, але гарно ж!" виявився довгий та складний. Але хіба ж підлітка складнощами зупиниш? А ви ото спробуйте, вам аргументують: "та що! Але цікаво ж! Я сам! Я зможу" - й далі собі набиватимуть синці на лобі, не слухаючи підказок (їх у он-лайн іграх вимикають, що там про життя казати), бо самостійно - то модно й круто. Як у фільмах. От і Горь не зупинився, й тим паче додому не повернув. Хоча останнє, чесно кажучи, трапилось не з-за відчуття самості(йоності), а з-за банального "заблукав, блін". Доречі, про млинці. Їсти хотілось, а готувати Горь не вмів. Бо нащо? Мама ж нагодують. А мама лишилась дома. Діле-ема. На голодний шлунок голови сварились між собою, Горь ще більше плутав між небесно-сторінкових доріг, навіть раз чи два боляче вдаривсь у палітурку, десь заплутавсь у цупкій нитці, яку, недовго вагаючись, від щирої Гориньської душі і підпалив. А збірка казок: бемць! - і розсипалась. Й сторінки переплутались на підлозі, така-от халепа трапилась у бібліотеці загальноосвітньої школи номер вісім.
Далі події розвивались аж надто стрімко, як для підлітка, що звик виміряти часопростір у віках та кілометрах:
Ганя, на яку впала книжка, голосно зойкнула і похапцем зібрала розсипані сторінки, геть їх переплутавши. Але не треба її звинувачувати, Ганя тільки-но закінчила перший клас і перейшла у другий, за літо трохи підзабула математику, розгубилась й зовсім розівчилась рахувати до ста. До того ж, книжка вдарила по плечу, а це боляче навіть для дорослого п'ятикласника, що вже казати про дівча, що тільки-но перейшло у другий? Словом, сторінки геть переплутались, а сорок шоста, з Горем, й зовсім відлетіла під стелаж. Через тридцять п'ять хвилин, на перерві, Миколка зазирнув у бібліотеку, бо грав у хованки з Петриком та Іваном. Кращого місця, щоб сховатись, малий у житті б не знайшов, а тут от - така затишна підстелажна ніша! Не надто й довго думаючи, Миколка підліз під полицю й причаївся там. А поки чаївся, гигикав, коли Петрик зазирнув у бібліотеку й Миколу не помітив, - побачив гарнюсю таку сторінку з недопрочитаною казкою й файним малюнком. Підповзши ближче, хлопча знайшло велику літеру після крапки і почало тихенько так, по складах, читати. За цим заняттям його й помітила Варя, що принесла тьоті Ліді, бібліотекарці, збірку дитячих віршів до свят, як і просила Тамара Павлівна, Варьчина вчителька. Миколка перелякавсь, гепнувсь головою, коли різко підхопивсь, почухав потилицю, виліз з-під полиці, прихопивши з собою сторінку, по якій, як ми з вами пам'ятаємо, летів Горь й шугонув геть з бібліотеки. На арифметику.
Й все було б інакше, коли б по дорозі до кабінету Миколка не зупинивсь біля умивальника, щоб набрати в долоні води і оббризкати Настусю, що Миколці дуже подобалась: ще не настільки, щоб за коси смикати, але вже в такій мірі, щоб водою пирскати. Настуся озирнулась, Миколка показав язика й гайнув на урок, звісно ж, зовсім підзабувши про аркуш з книжки, що так і лишивсь на краєчку умивальника. До речі, вимкнуть воду Миколка теж підзабув, тож сторінка поступово наливалася вологою, ставала важче, сповзала по білому керамічному боці раковини, аж до решітки, крізь яку просочувалась у труби вода...
ID:
272367
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.07.2011 04:46:58
© дата внесення змiн: 28.07.2011 08:22:16
автор: H&N
Вкажіть причину вашої скарги
|
