Навпроти темінь у вікні –
Там не буває світла,
Лишень маячать тіні на стіні
І холодом душа проникла.
Скрипить кватирка, мов кричить
У ніч глуху і непривітну,
Мабуть, набридло їй лічить
Журбу у розкошах розквітлу.
Я бачу фарби на столі.
Хто їх залишив там недбало?
Вони, здається, плачуть в темноті,
Сховавшись у смутку покривало.
А он і осені тужливий друг
Стоїть в кутку забутий.
Мінорні ноти ловить слух,
В мелодіях і вічності закутий.
Обводжу поглядом німим
Цих в’язнів самоти і туги
І стогоном зривається сумним
Усі душі кривавії недуги.
Як я ненавиджу тебе,
Царице смутку і печалі,
Бо у тобі я бачу тінь себе
І зупиняюся в твоєму лиш причалі.
Засяє сонце – це світанок
Торкнеться пензликом землі,
А сонне піаніно заспіває
Вже не тужливії пісні.
Натхненно фарби усміхнуться
І поцілують полотно.
Кватирки й люди вже проснуться,
Погасне лиш моє вікно…
