Сидить спокійно, торкаючи пальцями зжовклої смерті. Очі – кришталю, шкіра – пустельного вітру. Клубки зміїв перейняли йому повітря, не пускають життя до легень. Сухе шелестіння з-під пальців кричить про марноту життя, що годується струпом, нектаром змертвілого цвіту. Він поглинає те волання руками, жбурляє у небо, гризе й трощить об нього зуби. Якби міг, то й себе б забив до смерті. Вирвав би з себе огиду.
Очі розтеклися по шкірі розпукою…та й витекли. Двері його реальності на заржавілих одвірках хитаються під натиском відчаю. Наче звір забився в куток й зализував рани. До його голови проникло чуже, колюче й їдке. Вигризало зсередини, нудило, свербіло.
Вибух його розлогого крику запеленав хмари. Руками вчепився у пітьму, обійняв, вбирав в себе – бо більше нічого вже не мав. Правда про штучність його життя висотала з нього світло. Розуміння цього – вбиває.
