Цей вірш, написала моя мама для племінника Анатолія, який поїхав жити до Росії.
Я проклав свій життєвий місток,
Вибрав долю і маю родину.
Та в село своє рідне Стіжок,
Час від часу думками я лину.
Пам"ятаю як маки цвіли,
Кущ смородини ріс біля хати.
Біля вуликів бджоли гули,
І в думках я пригадую тата.
Як останній я раз від"їзджав,
Йому руку потис на прощання.
Та ніхто з нас тоді ще не знав,
Що ця зустріч була вже остання.
Були в серці тривога й печаль,
А в очах були:смуток і втома.
Мене брат проводжав на вокзал,
І сказав:"Повертайся до дому!"
Дорогі мої,рідні батьки!
Я не можу повірити цьому.
Що в майбутні найближчі роки,
Я не зможу вернутись додому.
Бо порожня домівка моя,
Або там вже живуть чужі люди.
І не можу повірити я,
Що вже вас там ніколи не буде.
Я не в змозі рідненькі мої,
Все,що в пам"яті стерти й забути.
І прожиті всі роки свої,
Я не в силах назад повернути.
І живу я в чужому краю,
Чи погано,чи добре-не знаю!
Та солону гарячу сльозу,
Час від часу,тихенько стираю.
Галагута Галина.