Дівчині довелося ще раз поправити пасмо волосся, що вкотре затуляло їй пів обличчя. Вона закрила очі і заплакала, так, як це роблять героїні серіалів, от тільки тут не було ніякої гри. Сльози на морозі ледве не замерзали. Вони спочатку різали шкіру, немов лезами, але потім стали якимись легкими і не помітними. От тільки на губах вони залишалися кришталиками солі, що змушували з’являтися комочок у горлі.
Ліза йшла із легкою посмішкою на вустах. Їй було дуже смішно він дурості їх обох: її і Вані. Це дівчинці дуже звично: плакати від горя із посмішкою, хоча із відчуттям, що все закінчено, але вірою у майбутнє, щасливе майбутнє.
Та цього разу все було точно закінчено. Вона стільки раз думала, що кінець, але продовження все таки було. Зараз у душі відчуття таке, коли закінчується улюблена пісня, коли прочитується книга, або ж коли після Нового Року викидають ялинку. Є відчуття того, що це все повернеться, але то вже будуть зовсім інші, не ті відчуття та почуття.
Дуже часто, коли люди сваряться через дрібниці, а як раз не через щось важливе, то це може бути назавжди. Хоч вибачатися повинен той, хто цінує данні відносини, але дві надто горді людини ніяк такого зробити не можуть.
Навушник випав із вуха. Момент… Той момент, яки Ліза дуже не любила. Коли ти весь у пісні, музиці, і відбувається такий різкий перелом. Всюди голоси, шум, поспіх. Вона ж сама йшла по снігу дуже повільно, не поспішаючи нікуди, не обганяючи прохожих. Наділа його знову.
Інший світ – музика. То такий світ, в якому, і лише в якому, вона може бути спокійною, собою, впевненішою, вільнішою…
Вони зустрічались півтора року. З літа 2009 до зими 2010 року. Ваня і Ліза познайомилися 16 червня, коли гуляли своїми компаніями по місту. Всі згодні, що знайомство було досить банальним, але якось так вже склалося.
Через неділю вони вже були найяскравішою парою міста.
Знаєте, то таке кохання, про яке говорять, що вони знайшли один одного. Ліза була подібною сонцю, чи то пак би ангелу. Не по красі, а по душі, навіть і очам. Карі, глибокі, сяючі, немов вогники, очі. Ваня грав на гітарі. Хлопець середнього росту, веселої вдачі і широкої, щирої посмішки.
Вони були схожі на двох маленьких щасливих дітей. Завжди підтримували один одного, ходили за ручку.
А потім навчання. Гарячі бажання закинули їх у Київ, але у різні університети. Як то має бути закоханим вони не обірвали спілкування. Перший місяць воно було барвистим, теплим і ніжним. Ваня і Ліза пролазили всі найкрасивіші місця Києва, навіть політали на повітряній кулі. Поцілунки і щастя.
Але любов подібна до пір року. У неї є своє гаряче та палке літо, своя осінь, яка може бути або ж сухою і холодною, або ж плодовитою і теплою. А от тільки після холодної осені настає морозна зима, що заморожує відносини, і вони розбиваються, мов скло об підлогу. І ті відносини будуть справжніми, які зможуть витримати осінь.
У відносинах Лізи та Вані настала осінь.
Дзвінки ставали рідшими, розмови коротшими, скандали частішими.
То настав такий період, який змушував серця двох маленьких людей розриватися на шматочки. Вони обоє не розуміли, що з ними трапилося, чому саме так, і як цьому допомогти. Але кожна спроба вінчалася невдачею. Бували перемир’я максимум на неділю, а потім знову розбиті об асфальт телефони, мовчання у трубку і сльози, постійні сльози.
Як осінню з дере злітає листя, так і почали обпадати вони. Обличчя зморені і бліді. То вже стали не двоє життєрадісних підлітків, то вже були дорослі люди із своїми проблемами.
Сьогодні 24 грудня.
Ліза повертається з вокзалу. Сльози продовжують бігти. У її руках досі залишилася побита гітара, яку вона тягне за собою, як певну ношу.
Сніг падає. Повільно кружляє загадковим танцем. Навколо все біло-біло. Чистий листок. На ньому так хочеться написати свою видуману історія, яка б стала реальність, але не в праві юної дівчини складати так легко свою долю.
Люди постійно кидають на неї свої здивовані погляди. Вона виглядає ще зовсім, як дитя: смішна сіра курточка, пухнасте зимнє взуття, кольорова шапочка і довгий шарф, але це один із тих випадків, коли по засніженій дорозі йде людина, яка змогла перетерпіти багато, витримати проблемо дома, з навчанням і коханою людиною.
Їй раптово захотілося сильно закричати, впасти на коліна і прокричати «Я – сильна!». Але то все вже буде прояв слабкості. Вона зупиниться лише на секунду і піде далі.
І це напевно її найбільша проблема – вона ніколи не дозволяла собі бути слабкою.
Усе скоєнне могло бути зовсім не кінцем, але обоє втомилися, їхні душі були виснаженими, і для блага один одного їм потрібно було розійтися.
На прощання була тільки одна зламана гітара об лавку на вокзалі, і останній за останні три місяці палкий поцілунок.
Чомусь Ліза завжди уявляла собі це так, а ще уявляла майбутнє, як воно буде через років 10.
Вона приїжджає літом до дому, у рідне маленьке місто. Гуляє із чоловіком та трьохрічною донькою по парку, а потім зустрічає Ваню. Він дуже щасливий. За руку його тримає дівчинка, років шести, а поряд жінка, певно його дружина. Вони сидять за столиком біля магазину, їдять морозиво…
Хоча може всі ці уявлення тільки для того, щоб виправдати свій і його сьогоднішній вчинок, але Лізі дуже хотілося б щоб так було.
Зараз у поїзді на південь поїхав хлопець, якого вона досить довго кохала, якому прагнула віддати все, який їй міг у замін подарувати весь світ. Але відносини штука напрочуд дивна. Часто люди самі не можуть розібратися, що ж з ними трапилося…
Залишається жити далі, слухати музику і вірити, що все налагодиться. Бо має ж існувати таке правило, що нещасні люди заслуговують на щастя!
ID:
232858
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.01.2011 14:30:38
© дата внесення змiн: 04.01.2011 14:30:38
автор: mala_lala
Вкажіть причину вашої скарги
|
