По переду Вас чекає знайомство зі сценарієм фільму „Ніч Марії”.
Досвід показав, що у деяких може скластися враження, що я намагаюсь зробити „переспів” теми, яку вже виписали вздовж і впоперек впродовж 20 століть, а саме теми народження та діяння Ісуса Христа. Одні говорять що це тільки для віруючих, інші, що це антихристиянська робота.
Хочу сказати, що мене в першу чергу зацікавив Ієшуа із Назарету, а не Ісус як біблійний персонаж.
„Ніч Марії” – це не звернення до фанатиків з метою підвищення релігійності серед населення України.
„Ніч Марії” – це історія пошуку власного „Я” в суспільстві, це спроба розповісти сучасну історію, здавалося б, двохтисячної давності.
Є чоловік, який мріє і прагне одного, а суспільство диктує зовсім інше.
Є молода дівчина, звичайна, як багато інших. Перетерпівши насилля вона зберігає в собі сили любити, і це тоді, коли навколо палахкотить війна, коли жінка в першу чергу відчуває на собі її тягар – зруйнованого, зґвалтованого фізичного та духовного життя.
Створюючи сценарій, я прагнула донести важливе, як на мене, для країн з високим рівнем самогубств, вбивств, де на кожному кроці порушуються права людської недоторканості – людина повинна зберігати віру в себе, власну державу. Повинна мріяти і сподіватись.
А так вже психологічно склалось, що в період економічної нестабільності, коли соціальні, економічні, етнічні протиріччя дестабілізують життя в країні, у людини виникає потреба вірити в вищі сили, які змінять життя на краще. Потреба в земному „богові”, який допоможе, вкаже вірний шлях у вирішенні проблеми.
Народження немовляти у Марії – це символ нового життя, це як звернення:
- Ти знаєш, що ти чи твоя новонароджена дитина може докорінно змінити життя? Залишається лише вірити, чекати і сподіватися.
Нехай це буде не „попса”, ”блокбастер”, але це краще ніж півтори години вбивств, крові, терористів, кіллерів, терактів, іншого...
Навіщо ще один бойовик?
Інколи треба заспокоїти, врівноважити свою Душу і зануритись в атмосферу степу наповненого вітром, сонцем, надією і просто життям...
Ніч Марії
Тихо. Сонно колишуться бур’яни, крізь їх всохлі, посивілі від інею тільця важким каменем пробивається небо.
Догорає остання зоря.
Світає, ген... доки сягає око, пролягає степ.
Чоловічий крик, натужний, схожий на гарчання звіра, лякає вітер, схопившись, він хвилею проходиться над морозною рівниною.
Сірий силует зривається з місця, дико озирається, виштовхуючи з себе гаряче дихання, яке маленькими хмаринами пару розчиняється в передсвітанковій дрімоті.
Заспокоївшись, незнайомець збирає речі і йде вглиб степу, все далі і далі, доки не бачить вдалині вогонь. Направляється до нього. Отара овець спить навколо вогнища, сторожує їх старий пастух.
Чоловік хоче підійти ближче, але вівці лежать тісно одна до одної, що не можна пройти. Тоді він залазить на спини тварин і йде по ним. Жодна вівця ні просинається, ні ворушиться. Чоловік сходить з останньої і присідає біля вогнища напроти старого чабана.
- Доброго ранку, діду.
- Здоров був, Йосипе...
(старий дістає люльку, набиває тютюном, підпалює від тліючої стеблини, пахкає димом)
... воював?
- Мг...
- Тікаєш?
- Тікаю...
( ледь потріскує вогонь, злизує останні вбогі подачки, жалюгідний натяк на дерево – сухий бур’ян.)
- А далі ...як?
- Не знаю ... приснилося, що впала зоря посеред степу, я підійшов, підняв її, а вона тонко так сміється, як сотні маленьких дзвіночків.
- І оце ти, із-за якогось ... сну... ні ченця з тебе, ні воїна, а ні хазяїна...
- Мабуть, що так...
- Чудний, їй Богу, і скільки отак ... років?
- Сьомий вже, - піднімаючись, відповів. – Пора мені, діду.
- Бувай здоровий, Йосипе.
Йосип минає овець і прямує далі.
Виходить на битий шлях, довго йде. Гуркоче одна військова вантажівка, друга, настовбурчившись дулами гвинтівок. У крайній – останнім сидить безвусий юнак. Він усміхається, підставляє щоки не досить лагідному сонцю.
На горизонті з’являється цятка... більшає, переростає в постать сліпої з дитям – поводирем.
Старчиха минає Йосипа, потім озирається, проводжає його поглядом, прислухається до чогось, чутного лиш їй, усміхається, йде далі, бурмочучи під ніс.
- Скоро... зовсім скоро... зовсім... зовсім...
Сутеніє. Металевий диск сонця поволі падає за небокрай, пронизуючи останніми променями завмираюче довкілля. Вдалині осіннім громом накочується відлуння вибухів. Йосип виринає з-за пагорбу. Край шляху в улоговині притулилася глинобитна не то хата, не то хата, не то хлів – прямокутна, з двома дірками : вікном та перекошеними дверима. Перехнябучившись, вона одним боком тягнеться до землі, намагаючись лягти.
Звідти долинає жіночий зойк.
Чоловік зупиняється, слухає ... тиша. Йде далі. Крик наздоганяє, б’є в спину, вимагаючи повернути до халупи.
Підходить, хукає на шибку, протирає рукою маленьку прозору цятку. Там, на оберемку прілого сіна, напівлежить дівчина.
Очі перелякано слідкують за сірою постаттю, яка постояла мить і зникла. Рипнули двері, чоловік ввійшов : змарніле обличчя, запалі щоки, допитливий погляд.
Йосип пробігається очима по кімнаті : в напівтемряві майже нічого не видко : низькі сволоки, під стіною купа стіна, посередині – неглибока виїмка для вогнища, по її краям – два гладких каменя. Дівчина лежить біля протилежної стіни. Пляма світла з вікна падає на обличчя, чудернацько підсвічуючи його.
Незнайомка крізь біль, через стиснуті зуби :
- Чого тобі треба ?
- Нічого... як тебе звати?
- Марія.
- Маріє, як тобі допомогти ?
(вона – майже пошепки)
- Не знаю ...
- І я не знаю...
Протяжний крик перериває розмову. Із спалахом болю в її свідомості на мить виринає спогад : зграя солдат перекидає її з рук в руки ... небо ... калейдоскоп облич ... п’яний регіт – все закручується в суцільну карусель.
Йосип озирається, підходить до сіна, бере оберемок, кидає в виїмку, підпалює, роздмухуючи маленький язичок полум’я.
Постоявши, сідає біля вогнища спиною до Марії, не наважуючись дивитись на неї при світлі.
- Ти не міг би дістати з вузла шмат полотна?
Йосип підіймається, очима шукає потрібну річ. Присідає навпочіпки, дістає тканину, підходить, не знаючи, що робити далі.
- ... Допоможи мені...
Марія заходиться криком, вигинається, напинається дугою і кричить, виштовхуючи з себе дитя.
ЇЇ крик змішується з ревом натовпу :
- Розпинати таких, як він, розпинати !!!!!!!!!!!
Щільно підігнані одна до одної каменюки, тунель босих ніг, і одні по центру – збиті до крові.
- Розпинати ... пинати ... ати .. ти!!!!!!!!! В такт людському ґвалту по бруківці бухкає важкий хрест – свіжо обструганий стовбур дерева. Хрест волочиться, підскакує.
Крик Марії проноситься над степом.
Старий чабан, що спав біля вогню, прокинувся від неймовірної тиші, що запанувала навкруги. Аж ось сотні маленьких дзвіночків зателенькали в небесах. Зачарований дивною мелодією чабан марно вдивляється в сірі клапті хмар, намагаючись щось розгледіти.
Старчиха, спершись на ціпок, невидючими очима вдивляється в горизонт. Дзвіночки продовжують звучати. Сліпа тісніше пригортає до себе хлопчика – поводиря, гладить голівку, тихо шепоче :
- Нарешті.
Біля старого, всохлого дерева в одній спідній білизні і наручниках стоять троє чоловіків – дід, син і онук. Найменшому – близько сорока, старшому – за сімдесят.
Чоловік у військовому носаками вчить безвусого солдата життю, той корчиться на землі, руками затуляє голову :
- Стріляй, гавнюк, стріля- я- я-й !!!!!!!!
- Не можу...
Офіцер за петельки ставить юнака на ноги, втискує в неслухняні руки гвинтівку.
- Стріляй... я ... тобі...сказав.
Солдат прицілюється. Три постаті кружляють у запаморочливому хороводі.
- Ну !!!!
Перший постріл
Солдатський плач, калатання дзвіночків.
Другий постріл.
Зірки наближаються, кружляють.
Третій постріл.
Крик новонародженого.
Зламані силуети трьох приречених. Борода найстаршого стає рожевою від струмочків крові, що стікає з куточків старечої радісної посмішки.
- Нарешті, - зашептав помираючий.
- Нарешті, - підхопив вітер над розстріляними тілами.
Навколо хати вранішнім туманом кружляють янголи – напівпрозорі силуети дорослих і дітей. Вони летять звідусіль, примощуються на підвіконні, даху, на гілці всохлого дерева, на камені біля сонного вогню, під стелею, навколо Йосипа і Марії з немовлям. Дитина тоненько пищить, вимагаючи їсти.
Марія розв’язує сорочку. Чоловічий погляд зупиняється на грудях, білих, повних, немов два достиглих плоди, наповнених життєдайним соком. Виступає крапелька молока, скочується по шкірі. Чоловік судомно видихає.
Дитина задоволено припадає, плямка.
Мати лагідно пестить голівку, шепоче ніжні слова. Поволі підіймає очі, погляди зустрічаються.
Навколо яскраво світить сонце, ген, доки сягає око, стелиться степ, довгий звивистий шлях, і дві постаті – Йосипа і Марії, що віддаляються, зникають за горизонтом.
Титри
Здалеку накочується звукова лавина війни : б’ють зенітки, гармати, кулемети перемежовуючись із величним співом дзвону... Зникає звук ... Тиша.
ID:
220851
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2010 13:11:37
© дата внесення змiн: 08.11.2010 13:11:37
автор: Журба
Вкажіть причину вашої скарги
|
