Дивне, нестримне, лютуюче,
І, беззумовно, чаруюче.
Те, що тримає мене, як ніхто.
Силою думки, зруйнує воно.
Шляху нема,чуєш, назад немає.
Хочу кричати я на все горло.
Сила життя мене клихає.
Не можу мовчати і стоять гордо.
Місячне сяйво на полотні неба.
Більше нікого, крім тебе, не треба.
Свистить вітер, задуває в шибки.
Не знайти вже початку нитки.
Казкове, розвінчане вітром волосся,
Проводиш рукою, наче колосся.
Твій погляд ніжний і такий щирий,
Як озеро гір, чистий й красивий.
Навіщо так солодко тебе кохати?
О, ні! Зупинись! Потрібно чекати.
Ти впала в безодню –
Холодну й самотню…
Невже я кохаю? Стривай, не пиши!
Не треба цих слів, просто мовчи.
Цей струм, по нейронах наче проходить.
Тебе мій погляд завжди знаходить.
Стривай! Зачекай! Зупинись! Схаменись!
Просто у дзеркало раз подивись:
Скажені очі, розгублені й чисті,
І сльози котяться, наче в намисті.
Так солодко й ніжно промовляєш мені…
Цю всю потужність не спинить вже, о ні!
І схованки немає вже більше ніде –
Просто, кохання у прірву веде…