Опинилась наче серед степу…
Довкола ніч, лиш на обрії зоря далека
Небо розцяцьковане не спить…У ньому бурі, шквали, шквали..
Спонтанна блискавиця золотава,
Розсипалась вдаряючись у хмари…
А я все йду…
…спить конюшина…мовчить серденько й соловей затих…
Та стрепенулось враз, неначе вранці
На деревах, на траві не роса, а діаманти…
Прокинулись всі почуття, душа ожила,
Неначе впився спраглий водою.
Ні за ким на світі ще я так не тужила,
Як за тою ніченькою грозовою.
Я шла сама…а в серці в мене всесвіт
І космос близько і земля мала
Для почуттів моїх шалених і нестримних.
Чи то мені болить, чи то любов, а чи душа моя?
Незнаю я …ніхто не знає…
Я наче мандрівник…іду…в стерню вологу…
Благенька свита на мені і ноги мої босі…
Я йду…душа співає…неначе п`яний корабель,
Похитуюсь, адже дороги я не знаю зовсім.
Невідаю навіщо тут,
Навіщо я іду, топчу щавель,
Навіщо хочу щось у світі я змінити,
Не марно дихати, не марно йти.
Хочу зустрічаючи людей щоразу
В очі щиро їм дивитись,
В сльозах сміятися до них,
підтримати, допомогти змінитись,
відкрити душу сонцю і добру.
Та не дозволю я собі не перед ким схилитись,
Маю душевну силу й волю я міцну.
Не дам я серцю в буденності в топитись,
А щиро-щиро прекрасне обійму!
морозива Вам в цю спеку)
скоро осінь)
