У нас, ще з давніх літ всі кажуть недарма,
Півсвіту скаче, а півсвіту плаче.
Тому, мабуть, на світ у мене зла нема,
Хоча, насправді, все скоріш інакше.
Яка то мука, бачить світ лише з вікна,
Й ловить повітря крізь вузьку щілину,
Між мною й ним з'явилась ця глуха стіна,
Що розділила все наполовину.
Півсвіту за вікном, де сміх і гріх разом
Віншують рух, святкують без упину.
Півсвіту - тут, в душі панує тільки злом,
Бо є живим лише наполовину!
Не стільки того світу, кажуть, що в вікні.
І правда ця гірка, бо кожну днину
Лише торкаюся, як трунку я стіни,
І з відчаю сплітаю павутину.
А світ ось поруч, ти лиш руку простягни,
Такий близький, водночас і далекий,
Та це для тих, хто п'є життя сповна, для них,
Для всіх, а не безтілого каліки.
Молюсь, душевний біль виплескую сповна,
Я віру, і добро у серці маю,
А чаша повниться й далеко ще до дна,
Та я проте надію не втрачаю!