Панна цінує життя – до останньої, осінньої його краплини. Нетривке, неспокійне, знизане морем і вітром життя. Коротку вічність на двох. Вона всміхається своїм думкам: тепло і спокійно – якщо посмішка здатна на спокій. На його чолі – дві глибокі зморшки, Майстер, її Майстер – у задумі: тривожній, миттєвій, болючій задумі. Тепло кінчиків її пальців торкається його плечей чи не разом з посмішкою. Хочеться застерегти від пекучих тугою думок, від смутку у сиво-карих очах. Він мовчить: сурово, як зимове небо. Самотньо. Вона відходить і сідає долі, зім'явши плаття і дихання. Вона – чекає. Вона – вміє чекати. Навчились. Удвох. Це солодке, неспокійне, як і саме життя «удвох» гріє змучену його мовчанням та смутком душу і дає сили всміхатись – тепло і спокійно. Якщо посмішка здатна на спокій.
Панна ледь заплющує очі і вслухується у власне серце. Воно шепоче любов. На двох – єдину, неосяжну, як нескінченність чи душа. Він поволі встає і підходить до неї, щоб підняти рвучко і пригорнути до себе: ніжно, сильно, владно. Ловить вустами її поцілунок – невимушено і щиро. Торкається кінчиками пальців її щоки, її посмішки, мов запам'ятовуючи кожний порух її обличчя.
Він – дивний янгол. Його крила – кольору Тіней, його очі – очі улюбленця Бога. Він на «ти» із тією, хто приходить востаннє і вперше. Але кохає він іншу. Свою панну з очима, мов крапельки гречаного меду і бурштину…Ту, що цінує життя – нетривке, неспокійне, знизане морем і вітром…коротку вічність – на двох.