Росла собі маленька квітка.
Червоні пишнії пелюстки мала,
Якими світ цей чарувала;
Щодень вона все більше розквітала
Й невпинну заздрість люту
Викликала,хоч і цього не
Помічала,бо щастя дарувала.
Ця доброта і приязнь у
Всіх невагу викликала.
І ненавиділи так сильно,
Що колір уже міняли,та
Все-одно не помагало,
Бо всі комашки біля неї
Лише літали та пісеньки співали.
І ображали й пташок підмовляли,
Щоб в чорну землю затоптали.
І стало жити неможливо,
Бо світу,ти була немила.
Тож відірвали від землі-неньки,
Залишивши вмирать бідненьку.
На злу,підступну витрибеньку
Прийшла і поміч чималенька:
Вітер гаєм пролітав і до
Квітки завітав.
" Вітрику,Вітре,мій чудовий!
Віднеси мене в гайочок,щоб
У спокої померла,а не мучилась
В неволі,на підступному я полі".
"За твою доброту,віднесу тебе
Далеко,куди хочеш занесу."
Й підхопив під свої крила і
Піднявся у височінь та й
Поніс її далеко: крізь ліси,
Могутні гори,пролітали й над
Морями і знайомились з
Пташками,поки Вітер не
Причалив до одного острівечка
Й тихо,ніжно їй сказав:
"Ось тепер ти тут живеш:
Серед тисячі казкових
Вік свій мирно проведеш.
Більше горя не зазнаєш,
Будеш жити,не тужити."
В цьому він не помилився,
Бо було це справді чудо.
У широкім,тихім полі
Росли принци і принцеси,
Які стали їй як рідні,
Піклувалися щомиті й
Були приязні та мирні.
Ось так воно все зробилось,
Що їй жити не судилось
У садочку зі своїми, а зрола і
Відродилась десь далеко із чужими.