Він просто стояв і дивився, як тихо падає на землю білий, пухнастий, останній сніг, і потім зника в нікуди.
Туга охопила Його…
Він не знав, що йому робити…
Може це й справді безвихідь?…
Він був для Неї майже ангелом.
Життя було для Неї грою, доки вона не зустрілась з Ним.
І зараз Вона думала про сніг, що падав під Його ноги…
На долонях танули сніжинки, а очі незрячим поглядом дивились туди, де у вікні могла б бути Його далека постать.
Все було темним, і лише спогади гріли Її душу.
Вона відчувала Його.
Його обличчя…
його очі…
його руки…
його подих…
його серце…
воно б’ється так мелодійно…
подих такий спокійний, помірний…
руки такі ніжні…
очі блискучі і чаруючі…
а обличчя сяє…
Та Він уже не стояв біля вікна.
Він не чекав нічого і нікого.
Він хотів зрозуміти, але нічого не розумів.
Струни грають?
Він це добре знає…
Вони скоро порвуться, якщо їх не замінити.
Або…
Якщо на них грати так невміло.
Або…
Якщо їм просто треба порватися…
Він лежав в темряві з заплющеними очима і думав, що спить…
Що це?..
Дивне бажання…
Вона стоїть…
Він підходить і пристрасно бере її ліву руку.
Дивиться Їй в очі своїми сонцями.
В його дзеркалах біль, бажання, пристрасть.
А в Її – переляк і… теж бажання.
Вона хоче втекти.
Але так, як їй не вдається висмкнути руку, яку він стиснув у своїй долоні занадто міцно, вона легко розвертається і хоче йти.
Та він притягує її до себе і тепер вже міцно і ніжно тримає її .
Він робить крок їй на зустріч, а вона в свою чергу відступає.
Її це все мучить.
Воно завдає їй шаленого болю.
Вони танцюють…
Танцюють танго…
Під музику своїх сердець…
Раптом він, зненацька, відпускає її.
Вона кричить очима.
Підходить на крок до нього.
Він завмирає.
Вона ніжно торкається рукою його щоки.
Вони так близько…
І водночас так далеко…
Вона дивиться в його очі.
Вона повністю відкрита для нього.
Він не витримує її погляду.
Намагається відвести його.
Але вона все ще тримає руку біля його щоки і не дає йому це зробити.
Вона підходить ще ближче.
Він з насолодою заплющує очі.
Він відчуває тепло долоні.
Нарешті він розплющує очі і дивиться прямісінько в її душу.
А далі…
Знову шалений танець…
Знову пристрасть…
Знову почуття…
Емоції…
Ллються через край…
Вона плаче…
Вона читає його вірші, і плаче…
Вона розуміє: вони з різних світів.
Вона йому не потрібна…
Але ж вона живе заради своєї мрії.
Струни грють…
Не перестануть грати…
Доки вона не помре…
Хоча…
Напевне, пізно…
А раптом вони вже порвались?…
Шкода…
Вона, ніби, п’є джерельну воду..
Бачить вітер…
Відчуває все:
світ…
сонце…
небо…
Її рідне небо…
Як же вона любить його…
Як вона хоче туди взлетіти…
Але вже без нього…
Як це все бузглуздо…
Вона і Він.
Вона його любить.
Він її, можливо, теж любив.
Вони ніколи не говорили про це, адже слова – брехня.
Він казав Їй лише очима, що любить, але сам точно не знав.
Вона думала, що не зможе без Нього жити.
Він вважав, що Вона йому не потрібна.
Все ж насправді було навпаки.
Він не вірив у те, що Вона його любить, тому сам собі боявся признатсь в любові до Неї.
Вона бачила, як Він мучиться, але вважала, що вона йому просто подруга, а мучиться Він через любов до іншої.
Вона вірила, що її мрія здійсниться Він же сам не знав, чого хоче.
Одного разу, Він, сам того не знаючи, зробив Їй боляче.
Вона вирішила, що настав час залишити Його в спокої.
Вона ніколи за ним не ходила тінню.
Вона просто хотіла дивитись на його далеку постать.
Вона хотіла просто відчувати, що потрібна Йому.
Але Він, зовсім випадково, показав, що все далеко не так, як Вона хотіла. Він сам не знав, чого йому хочеться.
Він був у пошуках.
Він шукав своє кохання.
Він настільки захопився своїми пошуками, що не помітив того, що так довго шукав.
Вона вирішила Його забути.
Забувала Його Вона довго.
Вона просто не могла.
Але прагнула цього, бо інакше просто не жила.
Любов все ще була в Її серці, вона просто сховала її занадто далеко.
Вона просто забула і змогла жити без Нього.
А Він просто Її полюбив і більш не зміг зробити без Неї і подиху…
А зараз Він не задумувався ні про що…
Просто жив…
Просто так…
Навіть не думав про те, що хтось може потребувати його.
Що Він реально може бути комусь потрібним…
Вона ж помаленьку приходила до тями..
Прийшла весна..
Все минає..
Вона так хотіла, аби збулася її мрія…
Та не вийшло…
На жаль…
Інколи краще, щоб мрїі залишалися мріями.
Тепер єдине що лишилось –це спогади…
І сон…
…Вона лежить на зеленій травичці…
на спині…
Голову нахилила до лівого плеча.
На голові в Неї віночок із польових квітів.
На ній лляне плаття з акуратними хрестиками, якими викладалися блакитні волошки…
Блакитні як небо…
Її босі ноги торкаються трави…
Вона відчуває світ…
Вона сама - світ..
Зліва булькоче струмочок.
Лежить…
Їй спокійно…
Їй добре…
По небу мчать білі хмаринки…
По другу сторону від струмочка і річечки, в яку він переростає, похитуються дерева…
ліс…
Гарно…
На неї падають тіні з дерев.
З права лежить хлопчик…
Він..
Її мрія…
Він тримає Її за руку.
Вона плаче…
Її болить, але вона щаслива…
Бо там вона може бути поряд з Ним…”
Занадто пізно вона зрозуміла свою помилку…
Але це вже назавжди залишиться її таємницею…
Лише її…
Назавжди…
Просто ми не вміємо любити так, як Вони.
Вони, Ангели, живуть не завжди, а вічно, тому й люблять вони один раз і навіки.
А ми просто не вміємо цього.
В нас це “завжди” настільки коротке, що потрібно спішити жити.
І просто, поки що, любити цю “таємницю” настільки сильно, наскільки це можливо.
Адже це не важко…
Навіть якщо серце цієї таємниці не належить тобі, треба любити її ще сильніше, адже тримаючи за руку, ти відчуваєш її серце.
Треба просто навчитися любити її.
І завжди є вибір: прожити це “завжди” в хмарах і мріях, міражах і снах, або в буденній реальності жити так, щоб не шкодувати, пам’ятаючи кожну мить, любити, жити, випиваючи життя, як чорний чай.
Просто жити, а потім зробити вибір.
Бо ми не вміємо любити настільки сильно, як Вони.
Раз і назавжди…
Просто не вміємо…
ID:
195110
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2010 16:25:55
© дата внесення змiн: 11.06.2010 16:25:55
автор: Hellen Black
Вкажіть причину вашої скарги
|
Я побачив, як колосально чисто і щиро ти вмієш любити 
