|
Уже котрий день підряд іде дощ... не просто дощ, а суцільна стіна води. Схоже на апокаліпсис. А ще, на додачу – гримить та блискає. Страшно? Мені – ні. Не пригадую навіть, чи я колись боялася грози. Як стихія вона мені не страшна, а от як...
Як?...
Боже ж мій! Як витримати те, що відбувається всередині? Коли там – неприступна стіна. Не дощу, ні! Каміння – голого та гострого. Боляче! Боже! Боляче! Страшно вмирати отак – живою.
Дивлюся у дзеркало. Очі, які і так бачуть зле, втрачають заповітну іскру, скляніють. Губи набувають стану повної амнезії. (Га?! Шо?! Що я забуваю? По-смі-ха-ти-ся? А що це таке? Забула...) Обличчя знерухомлене, але ніби живе, майстерно витесане з чогось, як скульптура Лео Мола. Шия... Зсудомлена німими риданнями, прикрашена брязкотом вже непотрібних амулетів. Тіло, яке сховане від усіх під старою вишиванкою (льон – цівка сили до моєї душі, щоб не впала раптом), зів”яло, стомилося, постаріло вмить. І руки, які все ще можуть писати, тим самим, певне, рятуючи мене від справжньої смерті...
Те, що комусь видається не вартим уваги, дрібницею, нісенітницею, іншого може просто вбити, знищити. Рррраз! І готово! Цікаво, що усілякі фіглі у вигляді зформаліненого трупа, чи розітнутого мертвого тіла, не викликають у мене таких бурних емоцій, лише якийсь тихий подив-супротив – з чого б це? А тут... Звичайна смс-ка професійно вирубує мене у повний нок-даун лівим хуком кулака легендарного Роя Джонса.
Цікавість рухає світом, але, іноді, призводить до непорозумінь та трагедій. У мене є точка, десь у животі. Гіпотетично, вона є у кожного. Називається інтуіцією. Так ось, у мене вона ввімкнута майже завжди. Але є ще поруч така манюпусінька, ледь помітна пімпочка Шерлока Холмса – ця вмикається сама по собі і не завжди вчасно, а переважно безпосередньо перед подіями дещо забарвленими у кримінальний відтінок. Як от сьогодні...
Звичайнісінький день, схожий на інший (якщо, звичайно, не враховувати шаленого сексу вночі), прямую до комп”ютера – копіювати фотки. Механічно до рук потрапляє чужий мобільний. Пальці, що давно звикли до апаратів фірми „Nokia” швидко знаходять папку „Massages”, нічого цікавого, телефон повертається на своє місце. Та тут вмикаються усі можливі кнопки мого внутрішнього пульта управління життєвими ситуаціями і клік-клік-клік – „Delivered reports”. Доставлено. Доставлено. Доставлено. Доставлено. Доставлено. Протягом тижня мережа доставляла комусь іншому, чи то пак, іншій смс-ки від мого чоловіка. Ого!.. „Detals”
...”хочу зустрітись з тобою у четвер”, „як твій зубчик?”, „цьомаю.надобраніч”
О-о-о-о!!! Ось тут я відчула усю любов свого благовірного до боксу. В районі сонячного сплетіння. Не пройшли безслідно спільні (мною досі не зрозумілі) перегляди різноманітних боїв (щоб йому було приємно!). і чіткі відчуття ударів по тілу в уяві. А вона ж (уява) у мене багата. Ні! Я, звичайно, не проти Кличків. І, навіть, признаюся, при нагоді (якби запропонували) вийшла б за когось з них заміж. То мені колись такий сон наснився, що Володя просить у мене руку і серце, а я вагаюся, бо вже одружена. Хі! А чого? Діставала б найкращі місця на всі видатні бої. Йому б це сподобалося. Бартер!)
Ой! Так про що ж це я? Губна амнезія поволі пропадає. Я посміхаюся. А-а-а!!! Поки писала, настрій піднявся до звичної поділки „ОК!” Тому писати далі не стає інтересу. Але... Вам же ж , мабуть, цікаво? Ну то спробую стисло переповісти подальші події.
Ах ти ж! Руки тремтять, жбурляю телефоном у ліжко.
- Що за одна?! Забирайся!!!! Не можу тебе більше бачити!!! Який сенс у цьому всьому?
- А що тут такого?
Хм... ну як тут коротко пояснити усі тонкощі жіночої та чоловічої психіки і сприйняття? Ніяк. Мабуть... Сльози і безсилля перед наглухо замкненим серцем і розуміння власного бездумного кружляння по стосунковому колу. І ще – байдужість. Та страх від тої обоюдної байдужості та тиші в серцях...Бо дійсно, а що тут такого? Була любов і не стало... або й взагалі не було. Як там у Фредеріка Бегбедера – „Любовь живёт 3 года”. А ми, дай Боже, вже більше 10 протягнули!
Іду під проливним дощем і сумую. Сльози танцюють з громом. Думаю. Про Любов. Про байдужість. Блискає у небі, а у мене враження, що то мене світлом розтинає навпіл. Незрозуміло, тому тужно. Дивлюся в небо. Що далі?...
Як завше – писати. А там – буде, що буде!
- То ти ще писатимеш їй?
- Ні.
Консультуюсь з ним по питаннях боксерських термінів та імен. Діти бігають туди-сюди по хаті. Регочуть.
А раптом, він, все-таки, прочинить колись на трошки своє серце і я встигну туди втрапити ще раз? Новою?...
- Що ти там таке пишеш? Наклепи на мене? Не забудь ще про контрольний в голову після нок-дауну! )))
Ги! Енді Ворхел нашого життя!!!
ID:
190216
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.05.2010 21:59:52
© дата внесення змiн: 17.05.2010 21:59:52
автор: LaLoba
Вкажіть причину вашої скарги
|
