Я не віддам тебе нікому,
Очей бездонних океан
І уст твоїх п'янкий дурман,
І посмішку таку знайому...
Я не віддам тебе. Нехай
Буває доля невблаганна,
Дарує прикрощі й обмани -
Я не віддам тебе - і край.
І час не замете сліди
Кохання нашого ніколи.
Я не віддам тебе нікому,
Якщо лиш сам не скажеш: "Йди".
Минуть роки. Нестримні, вперті...
Лиш небо вічно голубе.
Я й смерті не віддам тебе,
Коли прийде наш час померти.
Ти рідним став мені чомусь,
І цілий світ - тобі одному.
І що б не сталося - нікому
Я не віддам тебе. Клянусь.
Дуже сумно стало від попереднього коментара... Судячи з вірша, це було велике почуття.
Сподіваюся, Ви ще знайдете людину, яка буде Вас надихати неменш.
А вірш дуже світлий та щирий.
Vogneslava_Svarga відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нельзя отдать то, что неразделимо,то,что живёт в тебе,в душе твоей.С годами мы становимся черствей и часто чувств проходим мимо,но понимаем, только умирая,что ничего на свете нет любви сильней.
Vogneslava_Svarga відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Да, я согласна с Вами... Спасибо большое. )
Только... Вы знаете, как ни парадоксально, но этой любви уже нет... ( Это, можно сказать, стих об УЖЕ мёртвой любви... Когда он писался, я даже не подозревала, что она умрёт... (