Небо холодне дощем заридало,
І голі берези стоять на вітру,
І зникло тепло, що над світом літало,
Але все ж я парком осіннім іду...
А думи тяжкії летять наді мною,
Як чорная хмара, й не видно кінця.
Й, здаєтся, ці хмари зливаются з тьмою...
Тут світла нема: його тінь золота
Поглинута парком, осіннім і темним,
І я знаю точно: шляху вже нема,
Бо стало довколо усе одиноким,
І вже від брехні рятуватись дарма...
Та серце почує знов звуки чарівні,
І знов швидше бьється: на чудо чека,
Бо знає напевно, що звуки нерівні,
Що музика світла, небесна й мўяка
Покличе вперед, наче промінь світанку,
Між темряви хмарами знов поведе
І тихо всміхнеться осінньому парку,
Й розмову без слів, як завжди, поведе...
Ця музика серце моє освітила,
Як сонце, вона в світ мій темний прийшла:
І небо, і сонце вона запалила,
Й вона свої крила мені віддала.
