Стара веранда вмивалась осінніми пустощами. В кутку, мов старий лелека, дзявкотів віник. Усе віяло в’язкою атмосферою недільного чаювання. Мов Олександрійський маяк, серед столу на гримучій незрозумілій скатертині стояло щось смачне і просилося до рота. Старі полиці з книгами зараз наповнились полунично-чайним запахом, що крутив у домі й нагадував про літо. Стогнав і дувся самовар, мов золота кулька, видавлюючи наші посмішки і здивування.
Він сидів навпроти і свердлив дірку прямо в мене на обличчі.«Подай цукру» звучало так, ніби я винна йому цілу корову. А що вдієш?
От уже і кури почали крехтіти. Знадвору почулась брудна лайка пернатих, бажаючих скуштувати наш пиріг. Стара веранда, ламаючи голос, сповіщала, що роки йдуть. Занурена в свої переживання, чорна, мов дьоготь, скрипіла щось незрозуміле собі під ніс. А що нам до її проблем? У нас недільне чаювання, нам не до цього.