Тепер ці ранки нагадують обривки тіл після смерті
котрі чітко обмальовують крейдою.
Цих ранків стало так мало,
що лишається час жити лиш опівночі.
Читати Савку, слухати Duffy,
полірувати посуд у тій же годині, кожного дня.
І вічно шукати взуття у квіточку, як спасіння.
Замовляти портфоліо, носити спідниці кольору німого кіно,
пити Мартіні на двох і розуміти, що вже всеодно.
І колись як Грейс натиснути курок
і знищити місто під назвою Догвіль,
маленьке примарне, паскудне місто у власній же голові.
Завершити коло. Спакувати валізи і піти.
Ти, дівчинко, тікаєш від себе, від Нього, від думок, почутів,
але маленька дитино ти не викинеш з голови своїх снів,
і як би гарно ти не маскувала свій біль,
твоє місто пусте, не потрібне нікому
і немає жертви для обривної стрічки асфальтної крейди.
16.11.09 night confession
цікаво і дуже по-твоєму)
