Я жив у світі з тих часів, коли він народився.
Вивчав вітри і небеса, і долю, та чужу.
Писав словами письмена, з туманами сварився…
І сам ніколи ще не знав, кому ж то я служу.
Мінялось небо. Кольори веселі та яскраві
Ставали сірими і тихо плакати хотілось.
«Що трапилось?» Питання це вже риторичним стало.
Та відповіді куполом невидимим накрились.
У розпачі та сумнівах я йшов порожнім полем.
Там не було і бур’яна, що стелиться навіки.
Мовчання вітру жалило навколишні простори,
А небо плакало. Лилось так солоно і гірко.
В думках моїх були думки незвичні і для мене.
«Це не кінець, - подумав я, - але занадто тихо!».
І що робити з цим усим не зна і Сфінкс в пустелях.
І навіть Сонце ще не зна, лиш відчуває лихо.
Тоді я став, і закричав: невтримно, мов тривога,
Мій крик пірнав у душу всім, хто небо проклинає.
І люди вийшли з тіні в світло, вийшли на дорогу,
Відчули, що тепло іде, що лихо вже минає.
А потім… потім зрозумів я, що служу лиш Світу.
Не людям, небу, чи птахам, не матері, не тату…
І ось, тепер, коли я знаю, як гукати літо,
Я йду у поле. І кричу. І криком кличу свято.
Минуть століття, а мене не візьме час і доля.
І я ітиму між людей, між звірів, і між листя…
Лишиться світ мінливий, а із ним і я, на волі.
Лишаться мрії, зібрані, мов сонячне намисто.
ID:
128122
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.04.2009 08:25:03
© дата внесення змiн: 29.04.2009 08:25:03
автор: Натка
Вкажіть причину вашої скарги
|