Ти ненавидиш це дике відчуття зранку, коли ти міцно спиш, але раптово прокидаєшся від якогось шуму. тобі здається що дзвонить будильник, ти намагаєшся його знайти не розплющуючи очей, щоб вимкнути і додивитись свій занадто важливий сон, але виявляється, що то телефон. І тобі хоч-не-хоч доводиться підійматись, розплющувати очі і йти в сусідню кімнату, щоб підняти слухавку і почути чийсь бридкий ненависний голос, який став щойно ненависним за те, що відірвав тебе від важливого сну. І ти починаєш грубити, в кінці кінців кидаючи слухавку і зі злістю гухаєшся знову на ліжко поверх ковдри втративши будь-яку надію знову заснути. Так починається твій день. Полежавши ще кілька секунд, а можливо хвилин ти встаєш, виявляючи що пройшло вже півгодини змарнованого часу. Ти йдеш до ванної кімнати, вмиваєшся, чистиш зуби.
А далі ще довго не можеш знайти шкарпетки, розумієш що запізнюєшся, і злість твоя стає ще сильніша. Ти йдеш на кухню, щоб увімкнути електрочайник та випити чашку ранкової кави. Ти набираєш воду і чекаєш. Чекаєш десять хвилин, п'ятнадцять, двадцять. А потім розумієш, що набрав води, але чайник так і не ввімкнув. І твоя злість на самого себе подвоюється. Так починається твій день.
Далі все як завжди. Ти запізнюєшся на автобус. Тебе, наче недолугого першокласника, вичитує начальник. Зависає комп’ютер. Ти згадуєш що забув вдома свій обід та гаманець. Тобі дзвонить твоя дівчина і , раніше зранку, сповіщає про розрив довготривалих стосунків. І , вже мало не плачучи від щастя, ти виходиш з офісу, щоб покурити, але згадуєш, що забув цигарки вдома. Виходиш на вулицю, щоб їх купити, але згадуєш, що гаманець також забув вдома, а в кишені залишилось лише 5 гривень на зворотну дорогу до того чортового дому. Так триває твій день.
Ти повертаєшся до свого робочого місця і більш-менш нормально починаєш працювати. Але в кінці дня ти розумієш, що подів кудись кілька важливих документів, хапаєшся за голову, кидаєш все на призволяще і йдеш куди бачать очі.
Ти доходиш до пішохідного мосту через Дніпро і помічаєш, що навколо вже давно темно, де-не-де гуляють закохані парочки, а більшість людей поспішає додому. Ти розгублено дивишся на воду, спершись на поручні моста. І тільки зараз помічаєш, що якась божевільна вже готова стрибнути вниз. Так закінчується твій день.
Не розуміючи абсолютно нічого ти тупо втикаєш на ту дурепу. А потім тихо підходиш і обнімаєш її за талію. Вона перестає плакати і здивовано дивиться вдалечінь.
- навіщо? – питає вона,
- Не знаю… - відповідаєш ти.
Ще довго ви стоїте ось так :ти - обнявши її за талію та поклавши голову на плече, та вона – розслаблено стоячи на краю моста та здивовано дивлячись вдалечінь.
А потім вона повертається до тебе обличчям і чомусь цілує.
- навіщо? - питаєш ти,
- не знаю...- відповідає вона.
Потім ви, як і ті закохані парочки, тримаючись за руки, гуляєте по набережній і хлюпочете ногами у теплій воді.
- ми просто кохаємо одне одного. Ніхто не розуміє чому ми не можемо бути разом. А ми просто кохаємо і нам не потрібно нічого розуміти. Просто не можемо.
- Мабуть це треба відчути, щоб зрозуміти… А крім вас ніхто не відчуває…В тому вся справа…
- А я дійсно хотіла стрибнути…
- Дурість.
- Знаю.
- То чому хотіла?
- Мені просто було цікаво чи потону я, чи це буде просто «стрибок з вишки». Кажуть, що можна розбитися об воду… Але ж там наче не така вже й велика висота…Мені просто було цікаво.
- Дурепа…
- Так. Знаєш, іноді хочеться просто побути маленькою, наївною, дурненькою дівчинкою в його обіймах… Але з ним завжди треба триматися. Ні хвилини розслаблення і полегшеного зітхання. Ця напруженість вже так остогидла…
- Розкажи мені щось про себе…
- Знаєш…я іноді себе відчуваю іграшкою…Відчуваю, що мною користуються. То один, то інший. Комусь захотілось відчути поряд дівчину і вони знаходять мене. А я ведусь. Дурна. Мені це так набридло. Це так гидко. Гидке саме розуміння того, що тобою просто користуються, а ти при цьому щось відчуваєш. Отже нехтують почуттями в першу чергу. Хоча. Якщо подивитись на це з іншого боку, то це добре. Адже могли б закинути мене глибоко у скриню, замкнути її на ключ і на довго забути про моє існування. А це ж гірше.
- Але чому ти піддаєшся?
- Просто я так відчуваю. Мені так подобається. Я люблю світанкові поцілунки, коли хочеться, щоб ніхто не дізнався, але потім жахливо хочеш кричати про це на весь світ. Нехай це навіть не тверезі поцілунки… найгірше те, що я завжди розумію, що роблю… І не відмовляюсь від своїх вчинків… А він… Все списав на дію алкоголю. Так хочеться не вірити. Та мабуть це правда. Також скористався. А я ще довго мучилась солодкими спогадами.
- Напевно він дурень.
- Він також це казав. І я погоджуюсь. Але він дурень, бо не хоче визнати почуттів і зовсім не через те, що піддався їм. Просто він щиро вважає, що я кохаю іншого. Це так і є, але він би міг мені допомогти забути іншого. Просто він не вірить, що я цього хочу.
- Ну і дурень. Іноді важливо вірити людям.
- А чому ти мене вислуховуєш?
- Не переймайся. Лишень з чистого егоїзму.
- Не розумію…Де ж тут егоїзм?
- Просто хочу почути, що у когось справи гірше аніж у мене.
- Хм… Цікаво…
- Та ні, нічого цікавого. В принципі так є завжди. Не сподівайся, що комусь є до тебе діло. Всім пофіг. Серйозно. Можливо комусь буде тебе трохи шкода. Хтось може тобі щиро заздрити. А хтось не щиро. Але перейматися твоїми бідами та нещастями ніхто не буде. Та про своє горе ти можеш розповісти. Але про щастя ніколи не згадуй. Бо наживеш ворогів та заздрісників. Люди потворні. Вони ненавидять один одного. Інакше не сварилися б через кохання та дружбу. Насправді кожен вислуховує про чуже горе лише в надії допомогти собі. а можливо повчитися на чужих помилках. Винести щось корисне. Та ти не ображайся. Мені дійсно шкода тебе і твоє кохання. Але я просто кажу правду.
- Мені це подобається…Зараз майже ніхто не каже правду. Це гидко.
- Так, підлабузництво то гидка штука. Отже головне навчитись розрізняти коли тобі жопу вилизують, шоб аж блищала, а коли лише задобрюють. Ну, щоб приблизно знати коефіцієнт правди з всього словесного поносу, що ти чуєш.
- Так дійсно…
Ще дуже довго ви ходите, сидите, рахуєте зірки, розмовляючи про гівно, бруд, проституток та неякісні гандони. А час спливає. І ось ви вже зустрічаєте світанок. А головне, що про вас ніхто не хвилюється. Вам ніхто не дзвонить. Вас ніхто не шукає. Таке мабуть життя. Батьки вже давно не хвилюються(ні хвилюються звісно, але вже не дзвонять) , бо ви занадто дорослі. А друзям просто пофіг де ви пропадали увесь день і чому не подзвонили увечері. а насправді вам все-таки трохи прикро.
Ви обидва змерзли, бо за ніч і пісок і вода стали нестерпно холодними. Ви дуже втомилися, бо не спали вже добу. У вас болить голова від насиченості подій та перенавантаження. Але вам зараз добре як ніколи. Мабуть зараз ви щасливі. Ти, після найневдалішого дня в цьому році, та вона, після невдалої спроби самогубства.
А в голові тільки крутяться дивні уривки ваших божевільних розмов…
«- насправді в мене в голові словесний понос. Можливо тому я надто багато думаю про гівно. Хочеш і з тобою поділюся?
- гімном? – посміхнулась вона.
- Ее…також непогана ідея…але я мав на увазі думки.
- Кумедний ти…
- Так ось. Кал. Що ж це таке, спитаєш ти. Ну по-перше – результат життєдіяльності живих істот. По-друге, дуже смердюча та неприємна на вигляд речовина, що не заважає їй буди дуже корисною для людини. Так-так-так…Дуже корисною!
- Та невже? - знову її вбивчо-гарна здивована посмішка.
- З його допомогою можна слідкувати за здоров’ям – це ж сировина для наших аналізів! Лікарі в своїх лабораторіях риються у наших какашках і встановлюють, що ми їли, коли та чи можна взагалі нам це вживати.( Ммм…Яка ж приємна робота). Крім того, гівно – то така речовина, що ідеально пристосована для обмазування сусідських та ворожих дверей та стін. Приносить найкращий ефект! До того ж воно може врятувати нас у екстремальній ситуації! Чим говнистіша людина, тим менше в неї шансів втонути. А ще, це чудове добриво! А скільки ж чудесних лайливих слів принесло в наше життя ВОНО : лайно, какашка, срань, гівнюк…
А люди між іншим те ж саме лайно, тільки в більш масштабніших розмірах. Відмінність хіба що в тому, що какашки хоча б мовчки смердять, а люди – голосно, хитро, підло, лицемірно, винахідливо і вкрай підступно. Та й шкоди суспільству несуть більше. Хоча виглядають іноді дуже приємно…
Люди - ті ж самі продукти життєдіяльності, але вже матінки-природи.
Ну погодься, хіба не так?
- так-так… дійсно…»
І ви йдете далі. І ви нічого навкруги не помічаєте.
«- на мою думку життя складається з моментів. З окремих, послідовно зв’язаних моментів.
От, наприклад, зараз ми йдемо з тобою поруч і розмовляємо про всякі дрібниці. Сьогодні я могла померти. Моє самогубство то був попередній момент. А мій порятунок то вже наступний момент. Але я не знаю ні твого імені ні телефону. Нам просто не потрібні такі дурниці. Бо ми обидва намагались втекти від цього – від адрес, телефонів, імен, порядкових номерів. Нам набридла ця буденність. Тому зараз ми йдемо пліч-о-пліч і розмовляємо про дурниці. А завтра ми розійдемося у різні сторони і можливо більше ніколи не зустрінемось. Завтра буде наступний момент. Продовження повсякденності.
- ти ще й звернула на це увагу…
- звісно… Люди тупі. Вони сприймають все в цілому. Вони все об’єднують. Вони думають про негативні наслідки того, що роблять, і все одно продовжують це робити, тільки не отримують задоволення від цього. Якщо задуматись, то таким чином від життя взагалі мало задоволення. Люди, наприклад, розмірковують : якщо я зараз нап’юсь, то завтра мені буде погано, тому я не буду пити. Але ж в кінці кінців вони таки п’ють і страждають наступного ранку. Але п’ють вже з думкою про те, що їм буде погано і тому цей алкоголь не приносить такого полегшення і розслаблення як хотілося б. Або ж думають про те, що випивши зайвого, не контролюють себе і можуть накоїти дурниць. Вони себе накручують, хоча це не допомагає. Так навіщо заморочуватись? Ти напився і тобі добре у обіймах дівчини твого друга. Це один момент. А те що ти посваришся з кращим другом і будеш страждати від жорстокого похмілля наступного ранку, то вже інший момент. І це лише найпримітивніший приклад…
- Так простіше жити. Ти права..»
Ви лежите на холодному піску і вас б’є озноб. Та вам все одно. Ви не помічаєте. Ви рахуєте зірки і розмовляєте про недосконалість людського єства.
« - іноді мені здається, що життя проходить повз мене… Я по вуха в цьому житті, але воно проходить повз. А може то я проходжу повз життя. Все як за планом. робота – друзі - дім. Наче хтось склав програму за якою мені потрібно жити. І все повторюється з дня в день. Нічого не змінюється. Сьогоднішньої ночі я не забуду хоча б тому, що вона не за планом, цього всього не було у розпорядку…
- так, ти мабуть не міг запланувати рятування незнайомки від утоплення…»
Ви посміхаєтесь і продовжуєте вивчати зорі. Іноді навіть у повному мовчанні. Але ви навіть мовчите разом. Мабуть цього бракувало вам обом. Повне взаємопорозуміння.
Ти оглядаєшся навкруг і бачиш знову той самий міст. Той самий краєвид. Те саме місце де ви зустрілись. Ти дивишся на схід сонця і розумієш, що казці кінець. А вона лише цілує тебе на прощання і мовчки йде геть…
Ранок. Ти розплющуєш очі. Ти йдеш до ванної кімнати, вмиваєшся, чистиш зуби.
А далі ще довго не можеш знайти шкарпетки, розумієш що запізнюєшся, і злість твоя стає ще сильніша. Ти йдеш на кухню, щоб увімкнути електрочайник та випити чашку ранкової кави. Ти набираєш воду і чекаєш. Чекаєш десять хвилин, п'ятнадцять, двадцять. А потім розумієш, що набрав води, але чайник так і не ввімкнув. І твоя злість на самого себе подвоюється. Так починається твій день.
Ти мало спав, тому під очами величезні темні кола. Ти не встиг поїсти. Тому тебе страшенно нудить. Від перенавантаження розколюється голова і ти йдеш курити. Але згадуєш, що цигарки, куплені на вчорашні останні гроші, закінчились ще вночі. Чи то вранці. «стрельнув» цигарку і таки покурив. І тебе схопив за горлянку страшенний розпач.
Все повернулося у своє русло. Вони повернулися у свою реальність. Кожен у свою.
Вона ще кілька років страждала за своїм коханим, з яким так довго нічого не виходило. А потім вийшла за нього заміж.
Він ще довго страждав від ненависних дзвінків кредиторів та запізнювався на автобус.
А ще до нього повернулась дівчина. Виявилось він до неї дуже звик і навіть сумував за нею.
І все начебто було добре.
Але вже ніколи вони не були такими щасливими як тієї надреальної ночі.
Кінець.
ID:
118344
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.02.2009 00:34:32
© дата внесення змiн: 27.02.2009 00:34:32
автор: RockGirl
Вкажіть причину вашої скарги
|