- До біса тебе!!! До біса! тебе і твоє кохання!
Грюкаю дверима, вибігаючи з під'їзду, накидаю пальто і якось зав'язую шнурівки.
"От це так! Знову те саме! Господи, і за що? Всі люди як люди а ми?
І здається не дурепа, бачила ж який він, певно не все розгледіла...
Господи, Господи, Господи ну за що? Чому все не так? невже я так багато хочу!?
І диви, сидить собі напевно і не смикається! А міг би й вибігти за мною, так ні ж - сидить!
От якби вибіг, я б ще трохи покричала, він би вибачення попросив я б і пересердилась вже...
А він... Жах... І на все в нього своя думка бачите... Раніше мовчав, боявся і слово поперек сказати... А я тоді ще кричала - Назаре, ти чоловік чи ні? Відстоюй свою думку!
Навчила говорити на свою бідолашну голову..."
Йшла я собі так нарікаючи на свою важку жіночу долю і не помітила як дійшла до свого під'їзду...
відмикаю двері заходжу... завмираю...
де під'їзд? де рідний затхлий запах? де сміття на підлозі ?
Натомість чистий зал, світлий... проходжу вперед... стіл величезний стоїть... все гарне таке...
думаю, невже поки мене не було наш будинок встигли \"чесно\" викупити, знести і побудувати собі нові хороми? Чи галюцинації? З хворою головою ще й не таке може привидітись...
- Твоя голова тут не при чому - звертається до мене високий міцний чоловік, який ніби виринув нізвідки
- А що при чому? - відповідаю я - Де я? Хто Ви?
- Ти мене стільки разів згадувала, я вже не міг тебе ігнорувати, тепер ти у мене в гостях...
"Так, я або зовсім з глузду з'їхала або він... Бог?"
- Ага, ага... той самий, власною персоною...
- Нащо мої думки читаєте? не гарно це... - роблю спробу посміхнутись, але виходить не дуже вдало...
Голова відмовляється нормально сприймати те що відбувається
- Звичка - відповідає він всміхаючись, але різко серйознішає - все досить розмов, бери за чим прийшла!
- хм.. а за чим я взагалі-то прийшла - збентежено відповідаю я
- Ти ж нарікала на свою долю... пропоную тобі самій собі її обрати
- Це як? - згадую свої нарікання на Назара, і дивуюсь як я навіть за цих обставин можу на нього сердитись...
- от-от, я ж про це і кажу - говорить він
"Знову нахаба читає думки" - думаю я,
Він проігнорувавши випад в його сторону каже:
- Все бачу ти вже зрозуміла що робити, я тут у вільний час штукенцію одну вигадав, будеш перша хто спробує, - тягне мене до дверей.
Заходимо. Пуста кімната, тільки на стінах безліч клавіш.
- Я б міг і без цього обійтись, але знаю вас людей, потім знов будеш на мене нарікати.
Я стою і тільки очима кліпаю.
- Ну от, створиш собі хлопця, якого хочеш... вибереш все: зовнішність, характер - все! Натискай і користуйся!
- Як це? не розумію...
- Все приступай і без балачок - вже дратується він,- кажу обирай, натискай, забирай! - з цими словами він вийшов.
Я ще з хвилину стою як зачаклована - дивлюсь на клавіші і кліпаю...
А далі думаю, а що? нехай! якщо це сон, чому не пограти за його правилами!?
Обережно підступаю до пульта... вивчаю
О! знайшла клавішу \"запуск\", тисну!
Загорається перша порція кнопок...
\"високий\" \"середнього зросту\" \"низенький\" \"ваш варінт\" - все просто здається...
тисну варіант №2... далі все пішло поїхало, -
Зелені очі, тонкі губи, добрий, амбіційний - мене вже не зупинити!!!
Час линув з незрозумілою швидкістю та мені все-одно,
я як шалений програміст не можу від машини відірватись, тисну, тисну, тисну...
ну от і все... вибрала... я вже горю від бажання побачити свій продукт...
- Ну зачекай, ти ще від ревнощів збожеволієш, згадаєш скільки ти мені страждань приніс, все згадаєш - злісно погрожую я своєму горе-коханому, хоча який він мені тепер коханий в мене ж от-от з'явиться хлопець-мрія!!!
Тисну "попередній перегляд"... завмираю...на великому екрані з'являється - .... мій горе-коханий, мій Назар...
Ступор... стою... і тут до мене доходить, я всміхаюся...
В той час тихенько заглядає Бог, дивиться на екран і вуста його вигинаються у широку посмішку... він клацає пальцями
Я приходжу до тями... стою біля свого під'їзду... хтось мене настирно смикає. Це мій Назар...
- Ну пробач, пробач... чуєш? не стримався я.... Пробач
Дивлюсь на нього, ні не дивлюсь - милуюсь!
- Я тебе склала, коханий! тебе!
Міцно обіймаю його. Підвожу очі на небо і бачу як там на верху хтось посміхається...
Одними губами шепочу "дякую" і всміхаюся у відповідь...
- То ти мене пробачила?
ID:
116865
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.02.2009 11:43:13
© дата внесення змiн: 17.02.2009 11:43:13
автор: Пастель
Вкажіть причину вашої скарги
|
