...
День підходив до свого завершення. Сонце давно вже заховалося за верхівками масивних дев'ятиповерхівок. Єдиним світлом, яке хоч якось надихало, були ліхтарі у дворику, та світила в кімнатах втомлених після роботи людей.
Артур сидів на лавочці біля під'їзду, повністю занурившись у нотатки свого телефону, час від часу щось інтенсивно пишучи, та з такою ж інтенсивністю видаляючи.
Вітер поволі огортав теплом не тільки душу, а й думки, підсилюючи історію, яку так кортіло йому розповісти своїй уявній дівчині, яка, як він вважав, колись стане справжньою, але поки що, він той, хто надихається творити, він той, хто пише вірші, і він лиш
"ТОЙ, ХТО РОЗМОВЛЯЄ З ВІТРОМ"
Небо сьогодні красиво
зникає в туманних очах.
Неонові хмари бурхливо
розсіюють втому в серцях.
Вітер поволі шепоче
забирає всю злість й негатив.
малює мазками крізь ночі,
усе, чого я так хотів.
Люди приходять й зникають,
залишаючи шрами на тілі.
А я із вітром собі розмовляю,
вивільняючи все наболіле.
Він єдиний, хто мене розуміє,
і підтримує в важкість років.
Місяць поволі на фоні жевріє,
вдячний, що його
хоч сьогодні зустрів...
Поклавши крапку та зберігши написане, Артур вимкнув гаджет і заховав його в кишенях своєї кофти, поволі піднімаючись з лавочки та йдучи до дверей під'їзду. Востаннє на сьогодні глянувши на зоряне небо, він зник в темноті, закриваючи за собою двері.
"- Пора спати, - тихо промовив він. - Завтра важкий день."
11 серпня 2023