У залишку, в тиші таємних доріг,
Бреду між шафранових пагорбів сам.
І ноги вгрузають в ліловий пилок,
А обрій ліловий біжить в небеса.
Колись ви питали, чи інший я став…
Під Сонцем, що вперше у небі горить,
Фарбує і шкіру, і очі шафран,
Згорнулись минуле й майбутнє у мить.
Самотня дорога, самотній дивак,
У пагорбах згинули голос і сміх,
І біла голубка у небі, як знак,
Того, що дорога знайдеться для всіх.
І інколи чую - гукають ім’я.
І, може, ім’я це належить мені.
І кличуть - ну де ж ти? Поквапся! Мершій!
І Сонце сідає по довгому дні.
В шафрановім полі згубив я усіх.
Коханих і друзів, що з ними ішов.
Згубились тривоги, і сльози, і сміх,
Обличчя забув, а натомість знайшов
Дорогу до себе в лілових полях,
Що в небо тікають, не знаючи меж.
І дзвону удари, і те відчуття,
З яким ти у вічність невдовзі підеш.
