Сумні дощі осінні неминучі,
як неминучий в серці тоскний щем.
Опале листя й айстри, ще квітучі,
смиренно мокнуть під рясним дощем...
Думки кружляють з вітром невагомо
про вічність, про загублене святе,
а на душі гірка безмежна втома,
яку цей падолист не замете.
Весь білий світ накрив колючий морок,
закрили хмари неба височінь.
А ближній твій – тепер заклятий ворог,
й руїни на місцях булих святинь.
