Дівчина, котру звали Літо, не так багато часу їхала з нами в одному автобусі, як і кожного року в цьому різнобарвному Ікарусі. Всі місця були зайняті і звісно, куди ж без стоячих пасажирів, серед яких були і ми з Літом.
Ми з нею бачимося щороку, та не були близькими знайомими, максимум привітно кивали одне одному, та так і не заговорили жодного разу. Це все, мабуть, через завжди повний автобус пасажирів, які, мов тільки що заходили, і дистанція між нами з цією дівчиною збільшувалась.
Опишу вам її, як зможу. Літо - як все в своїх великих окулярах, з салатовим рюкзачком на спині, в легкій сукні в ромашку, тендітна і дуже компанійська. В неї на ногах ковбойські чоботи, жіночі, русяве волосся пряме і блакитні очі. Жестикулює, щось розповідає людям, а всі, хто поруч, світяться від щастя. Її б навіть шпроти в консерві захоплено слухали.
Я сам дивлюсь на неї і не можу відвести погляд, я наче під гіпнозом. А потім автобус різко зупиняється, я приходжу до тями, і поміж нас проштовхується Літо, на вихід, її зупинка. І всі з нею голосно прощаються, я теж в пів голоса, до наступного року, Літо.
Це щось неймовірне! Дякую Вам, Ваша поезія зробила мій вечір) 
