Відпускав я віршовані рими,
як пташок випускають із клітки,
най звучать деінде, та хай ними
тішать душі дорослі та дітки.
Я вважав віршування за хобі,
час пройшов, римування я зрікся,
жив, як камінь замкнувшись у собі,
та й не відав, що з віршами зрісся,
й, що вони проростали у тіло;
я гадав, що віршовані стрічки
забаганка, – були та й злетіли
мов птахи, чи, як подих в плин річки...
Відпускав легковажно мов днини,
чи попутних ми на полустанках
не турбуючись, що буде з ними, –
не наживши ні слави, ні статків.
Скільки роздарував й загубилось...
Будуть ще!.. Лиш в однім помилився
(осягнути – життя знадобилось), –
я не вірші писав, а молився.
дякую.
