Сьогодні літо хмарами вкривалось.
Сухі степи знов бавились з дощем.
Під вербами дівчата заховались,
під їхнім гіллям, наче під плащем.
Сміялися, дзвеніли, щебетали.
І згодом, коли дощ сильніш заграв,
із схованки, як пташки вилітали,
щоб Бог, їм скроні, ще сильніше цілував.
Яка то казка, щастя візерунки,
той вир емоцій, молодість, краса.
Неначе знову в світ цей народились
І знов природа душу колиса
Цілуй їх дощ, не зупиняйся! Чуєш? Падай!
Той час життя, клонуй із миті в мить.
Бо як не гірко нам про це казати,
дитинство в нас, так рідко вже дзвенить...
Дуже гарно)
