Покладу своє серце у склянку
І діставатиму тоді, коли скаже розум.
Від нього стільки бід і сліз.
Воно болить, муляє,
Тріскається, як скло,
Але ніколи не розбивається.
Надягну наручники на неправильні думки,
Поводок їх більш не стримує.
Вони лихі та підступні,
Хоча ще в грудні були невинними.
Небезпека чатує на мене скрізь,
Коли місто поїдають сутінки-думки.
Вирву очі, які бачать те,
Чого не здатне витримати навіть розум.
З них все і починається –
Вони ранять одним пострілом.
Їм завжди мало, хочеться ще,
Як і серцю з думками.
емоційно. аж зашкалює. але радиво. щиро...
