"А душа моя там, де трава не цвіте,
Де опівночі виють на місяць вовки,
То є місце загублене, темне й пусте,
Там ночують зі мною старі відьмаки.
Там ночують вони, та в оманливий час,
Коли місяць у повні багрянцем горить,
Все вилазять гадати на долях щораз.
Я за ними піду зі страшної нори.
Побреду у той бік, де хлюпочеться Стир,
І де чаєчка квилить за світом моїм,
Хай мене там поглине безжалісний вир,
Поки обрій не блиснув ще ранком ясним.
Хай цілує мене прохолодою хвиль,
Так би милого я цілувала уста.
Моя чаєчко люба, так гірко не квиль,
Я ж так вірила в те, що любов є свята !
Я ж так вірила палко !.. Тужила за ним.
Я до нього, неначе, на сповідь ішла!
Біла чаєчка плаче над світом моїм.."
Та вже ранок в тумані купає імла.
Білі крила заламує в небі пташа..
Як прощатися жаль було з небом святим !..
Цілувалася з берегом хвилі душа..
Понад Стиром клубочився вранішній дим...
Їй ворожать на повню старі відьмаки,
Та вона тепер там, де трава не цвіте.
Тільки чайка заквилить над плесом ріки
І камінчиком білим на воду впаде.
🕊️