тремтячі вуста, вкриті висолом сліз
шепочуть щось грішне до мертвого вбога,
вичавлює щастя останню вологу,
регочуть роззявлені пащі валіз…
для неї ніким став розвінчаний принц
з порожніми, кольору втечі очима,
неначе обжалений впав до спочину,
зіниці – подоба засохлих чорниць…
голодний світанок спустошує темінь,
сумління шукає хоч щось для поживи,
на вікнах закляклих тіней негативи
і слово щемить, як затягнутий ремінь…
