Ця невеличка історія про колись. Не дуже далеке колись, але вже не таке і близьке. Все відбулося в одній маленькій хатинці зимового вечора. В затишній кімнатці на стареньких стільчиках сиділи дві бабусі і розмовляли. На столі стояли зелені вазони, нагадуючи про літо. В грубці тріскали дрова. Посеред кімнати стояла дитяча гойдалка. Біляве дитинча посміхаючись, легенько погойдувалося. Інша дитинка, дівчинка, сиділа на підлозі і малювала в пожовклому зошиті, який їй дав тато. Вона старанно виводила ручкою чоловічків. Потім підняла голову і подивилася на гойдалку, їй теж захотіла погойдатися. Проте одна із бабусь насварилася на неї пальцем. Дівчинка образилася, вона взяла свого зошита і підійшла до іншої бабусі.
– Бабуню Галя, а намалюй мені щось, – проговорила вона смішним голосом.
– Я не вмію, – відповіла старенька.
– Ну, намалюй, – просила дівчинка, ледь не плачучи.
– Гаразд, я намалюю тобі лебедів, – посміхнулася бабуся.
– А що це? – запитала мала.
- Це такі птахи, вони схожі на гусей, – відповіла бабуся.
Старенька відкрила зошита і почала малювати. Через декілька хвилин листок уже не був чистим, на ньому плавала пара лебедів. Дівчинка посміхнулася, в цей момент до хати зайшли мама і тато, обоє з червоними щоками від морозу.
– Буду вже йти, – сказала бабуся Галя, – мій дід вже напевно мене виглядає.
Старенька попрощалася з усіма і вийшла з хати. А дівчинка почала показувати лебедів мамі і татові. Потім вона цілий вечір старалася намалювати щось схоже. Навіть просила батьків намалювати їй тих птахів, бо в неї не виходило. Тільки вони відмовлялися, казали, що не вміють.
Через декілька років, коли дівчинці показали справжніх лебедів, вони їй настільки сподобалися, що стали справжніми символами чогось особливого, незважаючи на те, що вона ще не знала істинної символіки лебединої пари. Вона тільки не могла зрозуміти чого вони так сильно запали їй в душу. А вже будучи дорослою, згадала свою сусідку Галю (яка давно вже на Небесах), добру бабуню, яка намалювала їй цих птахів і змусила забути наївну дитячу образу.
