І
Вниз
по річці у країну маленьких індіанців.
Наше каное ненадійне, наші слова непідтверджені,
наші діла невиправдані, наші тіла незаймані,
наше сонце ніколи не за́йде.
Ми разом - бо нам страшно засинати поодинці.
Вниз за течією.
Де мені заплітатимуть дві коси, а ти гратимеш на там-тамі.
Вдихаємо солодкавий дим і мліємо від вичинених шкур тварин,
на місці яких могли б бути самі.
Ми створили собі вігвами без допомоги племені,
обдираючи руки до крові,
оголюючи ненароком стегна,
стираючи між нами кордони
і ставлячи нові.
Нас поважають.
Вождь каже, що покохав би мене, якби я була старшою;
дівчатка всміхаються тобі, звабливо.
Ти маєш лук і стріли,
ти убив оленя,
ти убив пуму,
ти убив бобра,
ти убив лисицю
і продовжуєш убивати.
Від тебе смердить тепер кожним життєодбиранням.
Та я не перестаю приходити до твого вігваму.
Щоночі, щопотреби, щобажання, щопоклику.
Бо мені мало того солодкавого диму над вогнищем,
якщо заглибитися, то мені мало і тебе і навпаки.
Тому ми цілуємо тінь наших вігвамів,
звук твого там-тама
і розплітаємо моє волосся.
Прощаємось. Вождь тихо каже "Ак".
ІІ
Річками мандруємо кілька днів поспіль.
Запитуємо одне одного про стиглість усіх цих плодів на червоних деревах.
Наші ноги оповиті водоростями, бо ми йдемо нерівним дном,
спотикаючись об новий клімат.
І очі наші, незвиклі до таких рівнин, до таких штилів в серцях,
тягнуть нас у вир ілюзій:
що рослини, які ростуть з дна річки, є косами п'яних русалок,
які сплять зарившись в пісок чи мул і знемагають від болю,
вві сні тихо стогнучи.
Ти йдеш і убиваєш собою сотні моїх переконань, і фактів, і доказів,
і навіть просто виявів мови.
Від тебе знову тхне вбивством,
але я не знаю напевне,
бо тримаюсь від тебе на відстані.
Нас розділяють тисячі кроків і вічностей, всесвітів і планет.
Все вирівнюється в тонку-претонку лінію, що пливе на заході
і врешті стає горизонтом.
ІІІ
А на ранок від нашого шляху залишалися тільки шматки,
покраяні шматки уже неживих тіл збитих собак, котів, птахів.
І ми сказали собі, що будемо оберігати їхні вологі душі в коробочках
з-під чаю або в коробка з-під взуття.
Бракувало їжі і запасів тепла.
"Припиняйте вже цю монотонну війну", - сказав нам жебрак на прикордонній дорозі і пропустив в іншу країну.
Ця деградація вимагало пошуку Бога. Чогось бракувало за пазухою,
чогось присутнього.
Ти сказав, що мабуть Бог міг теж податися у світи, як ми, але я не хотіла в це вірити.
Хоча бачила як Він з важким рюкзаком сідає у поїзди, Його мимоволі
штовхають ліктями, іноді хтось каже "перепрошую",
але Бог так і не заходить до вагону.
Цілу дорогу Він курить. Він знає, що ми шукаємо Його.
Йдемо за Ним по п'ятах і навіть намагаємося зупинити.
Трохи Йому смішно з того, що ми такі непристосовані...
З усіх коробок до Нього раптом починають злітатися душі, труться об Його колюче підборіддя, не знають меж.
А Він каже нам "діти" і засинає. Мабуть ж і втомлений, я
вкриваю Його пледом і думаю,
що це приємно піклуватися про Бога, тепер, нарешті, коли Він
стільки років піклувався про нас.
IV
Ми мандрували автостопом. Зупиняли машини, неначе одне одного,
не даючи творити дурниць.
За нашими спинами залишались дерева Отця,
осяяні світлом його всевидющих Долонь і навіть більше.
Наші кошики були переповнені різним непотребом якихось знайомств,
порожніх пляшок, зайвих слів і навіть думок.
Ми врешті залишили це десь на одній з заправок, де волоцюги
одразу почали ділити те все, час від часу дивуючись, і приміряючи
наші одвертості.
Ти порівнював автівки, що підвозили нас за рупії, з дівчатами,
яких ти спізнав ще в юності. І це було дивно -
чути від тебе цей феєрверк смаків, почувань і вражень,
враховуючи, що ти не пам'ятав обличчя жодної з них.
Машини перевозили спеції (а отже літо) кудись із Канади до Мексики.
Великою фурою возили медові місяці і пошту, наповнену запашним гербарієм.
Ти заприсягнувся, що якщо ми колись припинимо отак бути, то у нас
безумовно буде сад
або навіть Сад.
Ти облаштуєш величезну бібліотеку з улюбленими творами і класикою,
щоб зберігати у книгах засушене листя дерев вздовж траси.
Авжеж..
Усе буде.
Але давай плати цьому водієві, бо інакше ми не поїдемо.
Ти дістаєш кілограмову торбинку цукру і він погоджується довезти нас
аж додому.
Бо ці перевізники спецій чомусь страшенно люблять цукор.
V
Крихітні берізки підростають в твоїх очах і стають, як і ми -
щасливими.
Наші руки сповнюються сенсу, а слина виповнюється правдивістю.
Перші смереки торкалися нашого лона і пестили обличчя.
Перші запахи убили в нас віруси принесені зі світів,
і то були запахи бринзи і молока.
І гуцули гляділи на нас, по-батьківськи налаштовуючи стріхи.
Блудні діти засніжених вершин повернулись,
ми б і не знали, що ми повернулись,
ми думали, що ми просто прийшли.
Світотіні скресали на обличчях, знімаючи шари пилу,
принесені звідкись.
Тепер ми щодня пили молоко, спали на тканих килимах,
сповивали свою маржинку.
Від тебе пахло тепер польовими травами,
запахи вбивст і обмежень вивітрювались
Ми повернулись. Тепер наші прощі скінчилися.
Почалося стигле літо.
././2015
ID:
775924
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 09.02.2018 00:12:35
© дата внесення змiн: 09.02.2018 00:12:35
автор: Hauch
Вкажіть причину вашої скарги
|
