|
Перший з двох диптихів за картиною Rafal Olbinski (Рафал Ольбинський) «Third Dimension of Time» (Третій вимір часу)
Написаний у співавторстві з Herr Veliborr von Purr-pur.
Дякую за те, що він зміг "витягнути" такий песимістичний твір.
Назустріч долі, втомлена, бреду...
В долині - За́мок (хмарами із вати).
Ти - звідти - обіцяєш: "Я прийду
Колись тебе від болю врятувати"
Ти обіцяєш. Хоч в словах - туман.
Про смерть заводиш мову не до речі.
З підвалин Замку сіється обман,
Бо ти давно собі готуєш втечу.
Не зазирнути у твоє вікно.
Твої церквИ - зі шпилями кривими.
Я тчу тобі любові полотно.
Своє життя тягаючи за вим'я,
Тобі усі надої віддаю.
Ти ж молоко - під ноги виливаєш.
Живеш - "назло". Я знаю, не в раю.
А для добра - ворота закриваєш.
Я За́мок твій відвідаю колись,
Коли згорю від туги за тобою...
Там павутинням провисає вись,
Іржа покрила непотрібну зброю,
Там на кілку підвішені ключі
Дзвенять від вітру, золоті та срібні...
У сірий мур впечатані мечі
Стирчать голка́ми, більше не потрібні...
Голодні пси, що ти дозволив їм
Роздерти тіло, виривають грати.
Молюся палко - іменем твоїм
В німій скорботі. НІкого ховати...
Не прихилитись на твоє плече.
О, скільки болю! А за що - не знаю...
Тобі вже ця розпука - не пече,
В твоїй душі цей гавкіт - не волає.
Чи відчуваєш щось на небесах?
Чи в пеклі ти, байдужий до земного?
Сріблиться Місяць, як на образАх
Священні ризи... Я не знаю Бога...
Я втомлена. Хтось добрий дав стілець,
В останню мить, щоб я не заточилась...
О, Принце мій, чи бачиш? Це - кінець.
Було життя? Чи все мені наснилось?
Ні, я живу. Бо ти - не відболІв.
Який шантаж? Ти обіцяв, і скоїв.
На горизонті За́мок, як міраж,
Стоїть собі, полишений тобою.
Тепер нізвідки не чекаю див,
Бо в твій прихід нема мені дороги...
Одна. Мене лиш Місяць пожалів,
Під збиті ноги підмостивши ро́ги...
"""""""""""""""""""""""""""""""""""""""
Більш див не чекаєш? Та ти ж бо - найбільше із них!
І Місяць - щасливий, бо він є корисним тепер;
Закі́нчився день сей чудовий, весь гамір вже стих...
Сьогодні звільнився один граф_оман, тобто Herr.
Що він обіцяв - те зробив... яскравішою з днин
Геть кожна для тебе була - з-поміж тих, що на двох;
Кохалася, наче востаннє, щоразу із ним,
Бо знала - наступного* може не дати вже Бог.
*- "Наступного" - разу. Коханець з душею вина...
Відтак, неминуче, з одним із найважчих похміль;
Стосунки такі, під цим Місяцем - не дивина,
Як не́ дивина і на віках коханочки сіль.
Втікач-бо, дівчи́но, не в пекло, і навіть не в рай -
Потрапить... Насправді, тепер вже він ли́шиться тут
Ховати його, наче мертвого, не́ поспішай!..
Натомість, сховай це все в на́йпотаємніший кут.
Нехай більш не знає ніхто, що за голос з дібров -
Шепоче... Або, що за рими лунають з води...
Його ти вгадаєш усюди, всміхнешся, і знов
Сховаєш долоню в біли́зну: - "Ніжніше води!..
Води ж бо, мій милий, ти нею... Моя хай рука
Твою всюдисущність натхненно карбує мені -
На спраглому тілі і в спільних наза́вжди рядках!.."
Живих, в нас, таке поєднання можливе лиш в сні.
А він - тепер більше, ніж сон... Він - частина тебе!
Ти ж знала, що Замком для нього тут був цілий світ;
Як знала і те, що він якось докупи збере
Свої особистості й, гарно сховавши їх від...
Інстинкту - той - са́мозбереження й інших дурниць,
Незграбне тілисько поверне до пилу Землі;
Він, кнопочці бомби тендітної роблячи "Тиць!" -
Сягне нових сфер і вже звідти всміхнеться тобі.
Принцесо, навіщо розпука й геть зайвий той біль?..
Тобі набрехали!.. Скінченність людського буття
Це міф!.. То розкрий оченята, й за помахом вій -
Відчуй, що тепер він - усюди, і він є життя!
Нема чого вештатись Замком, де був він, дівча...
(Хіба що пустити на волю голодних тих псів...
Вони ж бо - теж Божі створіння, як всі ми, хоча...
Навряд чи на них переможеш ти зараз свій гнів)
Ти - Бога не знаєш?!. А він - добре знає тебе!
Він так і сказав, якось, вголос: - "Дівчина оця -
Одне з видатніших створінь... Все до серця горне́!
А вийди, мій Янголе, з Замку, й постав їй стільця!..
До то́го ж, ти ж їй обіцяв, що до неї прийдеш,
Щоб біль тамувати і спрагу шалену... до рим...
Тож будь коло неї - без тіла, умовностей, меж!"
Як вірила б більше, посла́нця впізнала б за тим,
Як вабили завжди його - і безмежжя, і вись...
Пішов собі з Замку - повільною грою кілець**;
Тепер він - навколо, усюди, наза́вжди... вдивись!
Бо хто ж, як не він, цей тобі тут поставив стілець?..
___
**- кілець диму від вибуху
ID:
772470
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 20.01.2018 23:48:08
© дата внесення змiн: 21.01.2018 19:44:20
автор: Livoberezhna forever
Вкажіть причину вашої скарги
|
