І помирав там місяць у кімнаті,
Де не було ні штор, ні доброти,
Прийшов малих зірок шукати –
Потрапив в павутиння самоти.
Його шукало потім сонце,
Вітри звивали до небес,
За ним тужили всі віконця,
І той, що зі світанків щез.
Він більше з нею не хотів ділити
Ні ранки, ані світло днів,
У нього не було зими чи літа,
Він спав, але не бачив снів.
Не дивно, що в його кімнату,
Де злість іскрилася зірками,
Грайливий місяць залетів у пастку,
Темніючи від мертвого кохання.
Нарешті роси піднялись бурхливо,
Проникли крізь шпаринки цегляні,
Заколихали хлопця як дитину,
Обмили губи від ненависті й золи.
І там, у найтемнішому з куточків,
Де навіть павуки боялись жить,
Знайшовсь мініатюрний човник,
Що дикі роси вивели з пітьми.
Прокинувся, як тільки сонце встало,
Зняв чорну плахту із вікна,
Це був його найперший ранок,
Коли блищала у траві роса.
03.05.17
Цікаво 
