Дуже люблю перекладати на українську стару поетичну класику. Але емоційність часто переважає і переклади виходять за рамки оригіналу, чи то в формі, чи то в об'ємі. Пропоную переклад двох найвідоміших віршів улюбленого мною Ронсара.
Мабуть на старість, з поглядом печальним,
Ти, зупинившись на порозі спальні,
Служниці скажеш, мов прокинувшись від чар -
«Колись кохав мене нестямно сам Ронсар…»
То дух мій прилетить на мить із гаю,
В якому я Тебе вже двадцять літ чекаю,
Де я любов свою плекав і колисав
І де для Тебе я палкі вірші писав!
То що ж тепер? На що ж твоя цнота
Зі мною бавиться як рибка золота?
Чому, скажи, весь час про завтра ми говорим?
Нащо нам заглядать звідсіль за сині гори?
Прошу Тебе - тепер про сумніви забудь!
Бо завтра може навіть і не буть!
Отут і зараз ми, любов моя, давай
Кохання квіти рвать, що нам дарує гай!!!
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
Скоріш зірки на небі не засяють,
Скоріше води моря запалають,
Скоріше Місяць не осяє мої ночі,
Ніж я забуду ці чарівні чорні очі!
Мене блакитні очі не вражають!
На кучері руді дивится не бажаю!
Бо в мареннях задушливих ночей,
Я пью вогонь темнобурштинових очей!
Щоб очі сірі мене з розуму звели,
Тому не буть! Та хай хоч гори упадуть додолу,
Русявку не назву богинею ніколи,
бо ЧОРНІ коси мою душу сповилИ!
І в домовину я, холодну й безучасну,
Візьму з собою блиск прекрасний
Двох карих зірочок, що вічно я люблю!
Іконою я очі ті зроблю!
І хай два Сонця, що безмежно я кохаю,
Мене, нарешті, відведуть до раю!
Оці переспіви звучать чудово, в них почуття палають, й гарна мова... 
