Вірші, які нашіптує любов,
Незбайдужіле і зболіле серце,
Не потребують пишних передмов,
Вони — душі прозореє джерельце.
В них — почуттів не вигаданий біль,
Розлука, зустріч, радість і тривога,
Живі дощі і вітер, й заметіль,
Й жива до хати рідної дорога.
І біль, і гордість за Вкраїну в них
Злилися в почуття безмежне й щире.
І, як співають чорні солов'ї,
Коли в душі сумління чорно-сіре,
Розкаже нам у збірочці своїй
Ланевич Валентина, поетеса,
Яка живе у світі зрад і мрій,
Надії і кохання. Схлипи плеса
ЇЇ життя, як ехо, у віршах
Відлунням дивним лунко, дзвінко линуть.
За нею по зелених споришах
Біжу її стежками часоплину.
Олексо, оце ви мене вчите-вчите запам'ятати,що біль чол. роду, а я все одно роблю по-своєму, бо колись вичитала, та і частенько в словники заглядую, де пишуть, що рідко слово біль вживається в жіночому роді і ніяк не хочу писати так, як Ви кажете. Дякую.
Олечко, дякую сердечно! Це, справді, для мене такий приємний сюрприз! Бажаю тобі, читаючи вірші із моєї збірки, тобі захотілось би, ну, хоч одного з них прочитати комусь вголос. Для поета, то безцінна винагорода. І зі святом тебе, з Василем!