Наче привид, вокзал,
ні душі на сумному пероні,
в голові,- що сказав:
і думки, мов навіжені коні.
Ти докОру мого не почуєш
ні подихом вітру,
і дзвінків не чекай,
в смутку пишу я нашу палітру.
Все зосталось десь там,
у дзеркальнім відбитку портрету,
те, що було між нас-
не підвладне ні навіть поету.
Світ завмер в самоті,
я зостанусь із ним на одинці,
все життя у вікні-
у вагоні пустім, мов на знимці.
Поїзд рушив у даль,
без єдиної крапки та коми,
на устах лиш мигдаль,
я сп'янію від запаху рому.
Я забудусь у сні,
що звучатиме болем сонету,
збережу у душі,
непідвладні слова ні поету.
Наче привид вокзал,
ні душі на сумному пероні,
там усе ти сказав:
всі слова, що біжать в перегоні.
