До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я уже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітись та рухатись, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитись у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старались перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощаті настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі
Стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао. Що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, як, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.
2016
Мені, на жаль, (чи на щастя...) до школи було зовсім близько, тому завжди з цікавістю слухала розповіді інших про "дорогу до школи" і заздрила тим, хто живе далеко від школи. Але і ми встигали побешкетувати... на те воно й дитинство!!!
Пишіть, бо ми читаємо!!!
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Наталочко! Вам ще набриднуть мої спогади, бо їм не видно кінця... Правда, буде перерва днів на 20, на природу!
Дякую, Ніло, за таку чудову екскурсію в дитинство. Я зразу ж побачила свою дорогу до школи, теж дуже довгу, хоч і не через озеро, а через річку, яку треба було перейти двічі...
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую щиро! Рада, що Ви згадали своє неповторне дитинство...
Це освіжає душу...
Ніла розповідь гарна !!! Мені теж доводилось по залізниці більше кілометра .А потім до школи ще майже стільки і теж збирали обгортки від цукерок,яких зроду не бачили.Нас у мами було семеро,які там цукерки! Успіхів ВАМ!
Ніла Волкова відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як же приємно читати такі коментарі, коли рідні душі, наче зустрічаються в тенетах Інтернету! Дякую Вам, Ніно!
Ніла розповідь гарна !!! Мені теж доводилось по залізниці більше кілометра .А потім до школи ще майже стільки і теж збирали обгортки від цукерок,яких зроду не бачили.Нас у мами було семеро,які там цукерки! Успіхів ВАМ! 
