Репетиція філологічного театру закінчилась.
Після тривалого відпрацювання сцен, замучені філологи-
актори збиралися додому. Здається,що один хлопчина
не збирався йти. Він немов чекав, щоб всі пішли. Його
очі видавали нетерплячість."Ну чому вони так довго
збираються? Пошвидше б..."
–Кучерявий,ти йдеш? – покликав його Костя.
–Йдіть, я ще залишусь.Відрепетирую сцени.
– Дивись, не перестарайся. Я тебе знаю – як дорвешся, то кіньми не відтягнеш, –пожартувала Іра.
– Все буде добре. Навіть коня не треба
буде, – усміхнувся Сергій
– Народ,що ви там затримуєтесь? – у дверях з’явилась голова Ігора. –А,він знову залишається? Трудяга наш бородатий.Киньте того неадеквата і пішли.
– Чому я неадекват? –не зрозумів хлопчина.
– В універі вже нікого нема. Лише охорона і ми. А ти залишаєшся. 9 пара вже закінчилась.Йди додому. Завтра репетиція і відпрацюєш, – сказавІгор.
– Я не неадекват, Ігорко, я – ентузіаст своєї
справи, – підморгнув бородатий, а в очах – спалахує
нездоровий азарт. "Ну чого вони так довго? Що ви мене
так затримуєте? Йдіть вже" – думав Сергій. В зал
зайшла Таня.
– Що ви тут так довго робите? – спитала вона.
– Та Сергій не хоче йти, – відповів Ігор.
– А,наш ентузіаст знову залишається. Ти ще не звик? Пішли. Па-па, Сергію, – попрощалась Таня.
– Па-па. До завтра.
–Бувай, Кучерявий.
– Бувай, Ігорко. Завтра без запізнень
на репетицію.
– Гаразд. Репетируй.
– Вже починаю.
Сергій вибіг на сцену і почав репетирувати. Але, як
тільки за гуртом зачинилися двері, філолог-актор
спустився зі сцени і сів на глядацьке місце в третьому
ряді. Після репетицій з ним завжди так. Відбуваються
метаморфози: із життєрадісного,веселого хлопця він
перетворюється в сумного клоуна. " Ех, – думав він – як
це важко бути веселим, коли в душі все вивертає. Коли
та любов відрізає щодня по шматку серця. І з кожним
днем все більший і більший шматок. На сніданок, обід і
вечерю... Хм… цікаво… скільки я ще так витримаю?
Скільки ще мене їстиме щодня пані Любов... Так,треба
забутися… Треба щось написати". На цій думці Сергій вискочив на сцену, і ходячи по ній, говорив з тишею : –
"Осінь, дерева не можуть вже цвісти... Любов вогнем в
душі щодня вбиває І ми давно спалили всі мости та
серцю не накажеш, як і завжди кохає..." – Та ну,
маразм, – сказав вголос хлопець. – Ну що ж,
займемось однією з улюблених справ. Ця справа – ось
що його залишало тут після репетицій. В центрі культури
і дозвілля, де проходили репетиції, на сцені стоять два
піаніно. Бородатий завжди любив залишатись і грати.
Грати його улюблену "Мелодію сліз" Бетховена. В такі
моменти на нього було страшно дивитись. Від веселого
хлопця не залишалось і сліду – лице спотворене тугою і
люттю, які перемішуються з болем. А на губах звучало
ім'я коханої. Він знав, що вона не чує, але грав для неї.
Хоч вона і не знала. Він грав з думками про неї.
Складалось відчуття, ніби мелодією він хотів передати
увесь свій біль, все, що його мучило. Нерозділене
кохання. Він сидів і довго-довго грав. Починав з "Fur
Elise" Бетховена, потім "O, Fortuna" улюбленого
композитора Вагнера, просто імпровізував і закінчував
концерт одного музиканта-глядача улюбленою
"Мелодією сліз". Цього вечора сталося щось дивне....
Імпровізувавши на піаніно, Сергій почув як відчинились
дверей. Він обернувся. – Хто тут? – гукнув він. У
відповідь тиша. Хлопець спустився зі сцени, пішов до
дверей. Подивився – нікого. "Протяг," – подумав
хлопчина. Та коли повернувся, побачив, що він таки не
один... На сцені стояли троє дівчат. Одній було під 30.
Вона була висока білявка. Було видно, що головна.
Іншим було по 23–25. Одна – брюнетка, низького
зросту, в окулярах. "Мій ідеал, – подумав Сергій –
дівчина мрії. Краща за неї лише моя кохана… Я б в неї
закохався, якби не був закоханий в іншу…" Інша
дівчинка була химерною. Риже волосся. Вона здавалась
красивою, але під певним ракурсом вона виглядала
спотворено. – Хто ви? – спитав Сергій, підіймаючись на
сцену і сідаючи за піаніно. Він продовжив імпровізувати
мелодії. Дівчата обступили його. – Ми дівчата, –
сказала головна, обіймаючи його за плечі. – Які
дівчата? – Красиві, – відповіла брюнетка з мрії. – Не всі. Третя – спотворена,– сказав хлопець, дратуючись, що його відривають від
гри якісь дівчата. – Ти сам мене такою робиш, –
відповіла остання дівчина. – Я? – здивувався хлопець і
подивився на неї. – Ти, Сергійку, ти. – Хто ви??? –
закричав бородатий, зриваючись зі свого місця. Йому
стало страшно. І... звідки ви знаєте моє ім'я? – Ми про
тебе все знаємо, Сергійку. І як тебе звати, і як звати
твою кохану. Як ти тут за нею сумуєш після репетицій.
Як ти топиш свою печаль у музиці і літературі. Як ти
мрієш грати у театрі і твоя мрія здійснилась. Що ти
любиш "Мелодію сліз", але нею ти завжди закінчуєш. І
ти її не граєш один раз, а декілька. Рекорд був 13 разів.
Ми рахували, – сказали дівчата підходячи до нього і
підсовуючи йому його крісло. – Сідай. Ми тобі
проведемо чарівну екскурсію. – Яку екскурсію? – з
підозрою спитав хлопець. – Сідай і побачиш, – сказала
спотворена дівчинка. – А якщо я не хочу? Я ось граю і
ви мене відволікаєте. – Екскурсію цікавіша, – відповіла
брюнетка-мрія. – Чи ти боїшся красивих дівчат? – Не
довіряю я красивим. Ніколи не знаєш, що в них на
думці. – Не бійся, любчику, – сказала головна, – сядеш
і ми відчепимось. Хлопець сів. Раптом відчув, що він
немов приклеївся. Захотів встати… та не міг... – Хто ви?
– зі страхом закричав хлопець. – І що вам від мене
потрібно??? – Тепер сиди і слухай, – наказала білявка.
– Хто ми такі? Ми – це ти. При чому всі троє. Як нас
звати неважливо. Це ти дізнаєшся потім. Але, як хочеш,
називай нас своїми улюбленими жіночими іменами. Я
буду Тетяна, твоя ідеальна брюнетка хай буде
Роксоляна, а риженька хай буде Вікторія. – На цих
словах вона витягла з кишень пістолет. – В мене є така
прекрасна штучка. Але біда в тім, що ми з нього
випустимо три кулі, щоб тебе добити. Бо нам потрібна
твоя душенька. А перед тим, як ми тебе вб'ємо буде
обіцяна екскурсія. На цих словах Роксолана з Вікторією
відійшли. Тетяна обійняла приклеєного хлопчика за
плечі. Її очі палали диявольськими вогнями. Вона
прошепотіла, обіймаючи за плечі : – Нехай починається гра! Після цих слів вона теж відійшла.
Раптом здійнявся вітер, вікна, двері, все відчинилось, і
пролунав диявольський сміх. Хоча погода за вікном
була хорошою і навіть подуву вітерцю не було. І раптом
все стихло... До нього підійшла Роксолана. Сіла на
коліна, обійняла і сказала: – Ну що, Сергійку. Як дівчина-
брюнетка, низького зросту, в окулярах, з твоєї мрії, я
перша тобі проведу екскурсію. Заплющ очі. – Не хочу.
Що це за диявольські ігри ви тут зі мною граєте???
Почувся голос Тані: – Ти і так приклеєний. Краще
послухайся. Хлопець заплющив очі і відчув як він
летить."Розплющуй", – сказала Роксолана. Він
побачив... себе… разом з Роксоланою… Вони
обіймались і цілувались... Потім картинка змінилась і
вони вже йдуть в РАГС... І очі Роксолани сяють
коханням. Видно, що вони щасливі. Його маленька
мрія... Хлопець був шокований... Озирнувся, щоб
пересвідчитись, що вона поруч. Дівчина взяла його за
руку і вони знову опинились на сцені. Він в кріслі і вона
на колінах. – Ти здивований? – Так... Дуже… Як ти це
зробила?Хто ти? – Насправді, я – твоя Муза, Фантазія.
Я показала тобі твоє ідеальне життя. Як ти собі його
уявляєш. Чого ти хочеш. Я ж виглядаю як дівчина твоєї
мрії і ця мрія тебе любитиме. Хочеш цього? – Хочу... –
Але не матимеш! – На цих словах вона підвелась. – Ха–
ха–ха. Це Утопія. Подивись на себе. Щоб така дівчина,
як я була з тобою. Ти – нікчема! Це – казка. Ти віриш в
дива, а не варто. Тань, перша куля є. – Ну що, Вікусю,
твоя черга, – сказала Тетяна. До нього підійшла рижа
дівчинка і сіла на коліна. – Заплющ очі. Він глянув на
неї повним ненависті поглядом і заплющив – втрачати
нічого. Знову відчув політ. – Розплющуй, – почув голос і
побачив... побачив свою кохану. Вона була щаслива з
іншим. Ось стоять в РАГСі… щасливі… А потім діти… І
вони знову в кріслі. – Ніііі! – закричав Сергій. – Так. Я –
твоє Кохання. Тому я і спотворена, хоча красива. Адже
любов – красива річ. Місцями трагічна, місцями
невзаємна, але ж красива. Бачиш – твоя кохана
щаслива з іншим. А ти спотворюєш мене. І не любиш
тих, хто всім серцем любить тебе. Дурень ти! Наївний ідіот,
який вірить, що все буде добре. Не буде, милий мій, не
буде. – Вона підвелась. – Друга куля є. Таню, добивай.
Білявка підійшла з пістолетиком в руці, випустила дві
уявні кулі і сіла на коліна. – А що наш любчик тремтить?
– Вона його погладила по щоці. – Ооо… що це за погляд,
повний ненависті? Не можна на мене так дивитись. – І
врізала йому ляпаса. – Сергійку, будь обережним навіть
в поглядах. А то вилізе боком. – Але хлопець відповів їй
ще лютішим поглядом, ніж був до того. – Заплющ очі.
Він не послухав. – Не хочу, – люто прошепотів
бородатий. – Хм… треба змусити, – сказала білявка і
рукою провела по щоці. Очі самі почали заплющуватись.
– Розплющуй. – Він розплющив. Побачив себе…
Бібліотека, конференції, дім. Раптом він знову в кріслі. –
Зрозумів? – Що я все життя буду сам? – Так, любчику.
Я – твоя Реальність. І я показала тобі твої муки. Еее,
тобто, твій життєвий шлях. Третя куля є. Але ми
благородні дами. Ми залишаємо тобі пістолетик. В
ньому ще один патрон. Ти ж розумний – ти знаєш, що
робити. На цих словах вона підвелась з його колін,
поцьомала в щоку. – Па-па, любчику! Сподіваюсь,
скоро побачимось. – І зникла . Підійшла Роксолана: –
Па–па, Сергійку! – Теж цьом і зникла. Те саме з Вікою.
Він залишився знову сам. В порожньому залі. Єдина
відмінність – на піаніно лежав пістолет. Хлопець встав,
зміг встати. Ноги одразу підігнулись і він впав на коліна
– виснажений, увесь тремтів від люті. І говорив в тишу :
– Ні... ні…ні… кохана… ні… тільки не це… Ти ж моя... А
ці... показали мені... Чорти… Вбити мене захотіли. Душу
мою хочете. На цих словах підвівся, підійшов до піаніно
і взяв пістолет. Покрутив. – Одна куля… Призначена
мені. Щоб я пішов до вас. Ні, не дочекаєтесь!!! Все у
мене буде добре!! Ясно Вам???? Все буде добре!!! На цих
словах він викинув зброю, підсунув крісло і заграв для
коханої свою улюблену "Мелодію сліз".
ID:
665084
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.05.2016 20:31:21
© дата внесення змiн: 10.05.2016 22:17:20
автор: kucheryavuy77
Вкажіть причину вашої скарги
|
