Засинає твій день. Я в тобі засинаю теж.
Я ненавиджу сни, бо без тебе вони чужі.
Ти у них не приходиш. Я кличу, та ти не йдеш.
І у горлі так тісно - стискають думки-вужі.
Спить Франківськ в моніторах обдертих віконних рам.
Він горить і мене так печуть ці його вогні.
"Ти є ти", "бо то ти" , а все інше - дешевий спам,
і я злюсь на всіх тих, хто збуває цей спам мені.
Шкода наші сліди забувають асфальт і брук,
шкода очі твої забувають - мої. І як
в цьому місті, так рідко торкаючись твоїх рук,
не дозволити тобі забути моє ім"я?
Вже за кілька годин витреш з вікон небесний пил.
Так багато хотів ще сказати, але не смів,
бо у Бога для тебе вимолював стільки сил,
щоб змогла ти повірити щирості моїх слів.
А тим часом твій сон вже поглинув мене на чверть.
Я ненавиджу це, як найгірший момент в добі.
Засинаю в тобі - це звичайна клінічна смерть.
Але я ще живий і ще досі живу в тобі.
