Вона прийшла вчора. Без жодних слів увійшла в квартиру. Поставила в порозі свою маленьку округлу валізу. Роззулась і босою пішла на кухню. Заварила собі солодкої кави з молоком, в своїй улюбленій білій чашці, зробила ковток, закрила очі. Мовчала. Мовчала поки кава не стала солона від її сліз і гіркою від чорної туші.
Я теж мовчав. Бо є такі моменти, коли потрібно мовчати, як би не хотілось сказати накипівших слів.
Вона пила свою згірклу каву, плакала. Я стояв на порозі у кухню, спершись об двері і відчував як земля плавно втікала з-під моїх ніг.
Її не було 10 днів. 10 днів наповнених стражданням і відчаєм, алкоголем і цигарками, книжками і літрами кави. Часом я прокидався посеред ночі, бо ніби чув як рипнулись вхідні двері. Я схоплювався і в холодному поту біг до них, щоб без роздумів її обійняти і сприймати її зникнення як страшний сон. Але її там не було. Це все була моя підсвідома ілюзія. Я почав сприймати ілюзію за реальність, а реальність за ілюзію. Я перетнув межу. Я забувся. Я хотів забутись. Я хотів забути...себе, її, врешті нас. Я запізнювався на роботу, бо крутився як токсикоман по її подушці. Дихав, дихав, дихав, задихався...Я робив дві чашки кави, навмисно. Примарно надіявся, що коли я повернусь з роботи її чашка буде порожня, а вона як завжди сидітиме на балконі, читаючи щось містичне. Але цього не ставалось. Я приходив ввечері, виливав холодну каву, мив її чашку. Їв, лягав у ліжко і примарно шукав прохолоду її рук, яких не було. Прокидався, катався по ліжку, робив дві кави, йшов на роботу...Пачки сигарет рідко вистачало на 3 дні. Пляшки алкоголю, ніби солдатики поселились біля мого смітника. Були моменти, коли я проклинав її. А потім проклинав себе, що проклинав її.
Вона ж бо була ідеальна. За це я так її любив. За це я так її ненавидів.
...
Вона допила свою каву. Витерла чорні ріки сліз на обличчі. Підійшла до мене і загорнулась в обійми. Втиснулась в мене так міцно, що кістки заболіли.
- Не віддавай мене нікому, чуєш, - прошепотіла.
Бережи її Боже, і в першу чергу від мене самого.
Гарно, Катеринко! Пиши ще, в тебе це добре виходить, а я , та надіюсь,і інші читатимуть, і діставатимуть насолоду. Успіхів тобі і в житті, і в
літературних досягненнях. З повагою,Валентина.
Катерина Пташка відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, Валентино. Дуже безмежно і щиро. Пишу, буду писати. Ради вас, тобто тих, хто читає.
