|
13 травня 2015 року, північ. Не спиться. Думки копирсаються в спогадах, перелистують вже написані минулим сторінки мого життя. Скільки різних подій щасливих і сумних, очікуваних і не дуже, яскравих і ледь помітних вже відбулося в моїм житті! Ось і виповнилося мені шістдесят… Як правильно сказати: ще чи вже? Якщо дивитися на молодшого онука, якому йде десятий рік, то само по собі вимовляється: ще. А, коли дивишся на старших онуків, яким скоро виповниться по 19, то це – вже. А зараз хочеться ще раз перечитати окремі сторінки, написані минулим.
А починалося все так. В 1955 році, в травні, сім'я моїх батьків поповнилася двома малюками. Мама працювала вчителем, батько – директором базару. В той день маму зі школи відпустили раніше, бо вона почувала себе не дуже добре. Декретну відпустку їй ще не дали, бо лікарі сумнівалися і не могли визначитися, а мамі було з кожним днем важче і важче ходити на роботу. Вона йшла все повільніше і повільніше. Дійшовши до телеграфу,сіла на сходинки і відчула – далі вона йти вже не зможе. А в голові крутилося: ще ж рано, ще ж цілий місяць… До неї підійшла незнайома жіночка, щось запитала і побігла викликати швидку допомогу.Вже з пологового будинку подзвонили батькові і повідомили, що мама в лікарні. Так як телефо-нів дома майже ні в кого не було, батько залишився в конторі база-ру, щоб можна було подзвонити в лікарню. Він купив пляшку горілки і почав чекати. Дзвонив кожні півгодини. Час тягнувся довго, невідомість якимсь незнайомим холодом заповзала в душу, неспокій шепотів: а раптом щось станеться? Рівно опівночі батькові відповіли: «У вас донечка, правда, малесенька, 1кг 600гр.З мамою – все добре». Батько полегшено зітхнув і сказав: «Ольга». Налив півсклянки горілки, випив і ліг на стільцях спати. А в цей час акушерка зро-зуміла, що мама буде народжувати ще одну дитинку. Через 20 хвилин після мене а світ з'явився Вовка. Він не заплакав,бо не дихав. Мама прошепотіла: «Зробіть що-небудь. Я така рада, що в мене і донечка, і синок». Вовка був важчий від мене, 1кг 700гр і на п'ять сантиметрів довший. Через хвилинку мама почула слабкий писк і втомлено закрила очі. Рано вранці батько подзвонив в лікарню, щоб дізна-тися, як почувають себе жінка і донечка. У відповідь почув: «З мамою все добре, відпочиває. З хлопчиком теж все гаразд». Батько був ошелешений:«Ви там що? П'яні чи що? Ви ж самі вчора сказали – донька». Медсестричка засміялася і сказала:«Так у вас – двійня, Ольга і Вовка». Батько «обмив» нам ніжки і зазбирався додому, щоб всім розповісти новину. Мама ледве вмовила акушерку написа-ти,що я народилася, не 13 травня, а в один день з Вовкою – 14-го. У мами був дуже важливий аргумент: хай дівчинка буде щасливою. Що ті 10 хвилин значать?
Мамі було дуже важко впоратися з двома малюками. Нас майже 2 місяці обкладали ватою, щоб нам було тепло. Вагу ми наби-рали повільно. В серпні мамі потрібно було виходити на роботу і на декілька годин нас залишали бабусі, маминій мамі. І ось одного дня, коли мама поверталася додому, почався сильний дощ і вітер. Вона забігла в двір і стала, як вкопана: наша колиска стояла біля поро-гу накрита клейонкою. Мама підійшла, заглянула в колиску – ми солодко спали. Вона покликала бабуньку і запитала: «Що це?».– «Вони не дають мені відпочивати, а я втомилася». Ночувала наша сім'я на квартирі, яку знайшов в той же день батько.
Коли нам було майже по 6 місяців, в гості приїхала татова мама, пробувши декілька днів у нас, вона вирішила "допомогти" мамі, бо бачила як їй з нами важко. Одного дня в обідню пору, коли ми позасинали, вона нас виклала з ліжечка, витягла матрац,подушки, на голу сітку поклала мене,а потім: матрац, простирадло, подушки… і Вовку. Але несподівано мамин тато привіз нам молоко. Він, як зав-жди, підійшов до ліжечка і здивувався: «А Оля,де?». Відповідь дідуся вразила:«Сват,та Ви не хвилюйтеся, їй вже все. А Таські, ( мамі), з одним буде легше». Він мене врятував . Через декілька днів бабусі купили квиток на потяг, а ми - «пішли» в дитячі ясла.
Хворіли ми часто. Коли мені було місяців десять, я неспо-дівано затемпературила, лікарі тільки здвигали плечима. Через тиж-день хвороби мене сфотографували, щоб залишилась світлина, якщо зі мною щось станеться. Але на ранок після «фотосесії» я
прокинулася без температури і почала вихворюватися.
До семи років ми жили в центрі міста, татові дали відомчу квартиру. Частенько з мамою ми ходили до крамниці, яка знаходилася недалеко від нашого будинку. Продавчиня нас запам'ятала і завжди зустрічала посмішкою. Одного разу, коли нам було по три роки, ми вирішили сходити за цукерками самостійно. Тихенько вийшли з двору, взялись за руки і пішли. По дорозі ми збирали металеві кришечки від пляшок, бо думали, що це – гроші. Коли ми зайшли в крамницю, продав-чиня здивувалася і запитала: «А чому самі?». Ми мовчки висипали їй в долоні «гроші» попросили: «Тьотя,дайте нам цукерок». Вона усміхнулася і дала нам по упаковці льодяників «Спорт», які коштували по 8 копійок. –«А тепер, швиденько додому», - сказала вона. Перейти центральну вулицю міста для нас було дуже важко, ми довго стояли на обочині, а машини їхали і їхали. Подивившись один на одного, ми раптом побігли на інший бік вулиці. Коли раптом почули вищання коліс зовсім близько, ми присіли посередині вулиці і заплющили очі. Шофер, вийшовши з
машини, згріб нас до кучі і переніс мовчки на узбіччя. Посварився, показав кулака, а потім усміхнувся. Перелякані, розмазуючи сльози по обличчю, ми попід дворами побігли додому. А назустріч нам бігла заплакана мама. Скільки було радості, коли мама розцілувала нас і, взявши за руки,пове- ла додому. Витираючи сльози радості, мама шепотіла:" Отче наш...".
Коли нам було по дев'ять років, наша сім'я поїхала в гості до старшої батькової сестри, тітки Ганни. Її всі називали Нюрою. Місто Маг-далинівка на Дніпропетрівщині таке ж невеличке, як і наше Сватове. Ду-же запам'яталося, як ми вперше пішли на річку купатися. Річка не дуже широка, але глибока, наполовину заросла густим очеретом. З собою ми взяли накачану камору, щоб поплавати, як на човні. Коли всі
накупалися, тут же на березі, сіли обідати, а потім дорослі почали грати в карти, а дітлахи знову побігли в воду. Я впросила тата, щоб він дозволив мені самій поплавати на каморі. Батько допоміг лягти поверх камори, показав як треба гребти руками і приказав далеко не запливати. Якось непомітно, тихо колихаючись на хвилях, я заснула. Мене поступово віднесло на середину річки. Коли мама піднялася подивитися де дітвора, камору зі мною вже прибило до очерету. Вона охнула і побігла до річки, батько – слідом за нею. За пару хвилин батько був вже біля мене. Побачивши, що я сплю, він тихенько підштовхнув камору і поплив до берега, показуючи жестами, щоб мама не кричала. Я прокинулась в ту мить, коли батько взяв мене на руки. Вже потім мені розповіли, що сталося і як вони боя-лися, щоб я спросоння не булькнула в воду й не втопла. І весь час мого спасіння, мама шепотіла :" Отче наш...". А плавати я так і не навчилася.
Коли нам виповниться по 13 років, приїде ще раз в гості татова мама. Дивлячись на мене, вона скаже: «Господи, та ти ж так схожа на мене! А тоді мені здалося навпаки. Не тебе було треба, а Вовку». На жаль, вона до кінця свого життя була впевнена, що хотіла допомогти мамі
І як можна не вірити, що у кожного із нас є свій Янгол-охоронець? Я все життя знаю про це і вірю.
ID:
581657
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 16.05.2015 21:50:43
© дата внесення змiн: 21.05.2015 13:46:48
автор: Радченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Оленька, прости, что с опозданием - с Днем Рождения, дорогая. Здоровья, счастья, радости, достатка, вдохновения.., всего самого-самого наилучшего. Пусть Господь и Ангел-хранитель берегут тебя 
Закрутилась якось, даруй непутьовій! 
З Днем Народження люба! Злагоди в родині тобі, здоров’я, а остальне, як кажуть, само прикладеться. 
