Себе я скільки пам’ятаю
Завжди любив лише її,
Лиш поряд з нею оживають
Всі думи й помисли мої.
Та не мені одному сниться
Цей милий Богу й людям край,
Багато прагнуть підживиться
За наш рахунок зазвичай.
Відбірним,смачним,ласим шматом
Вкусить ніхто не оминав,
А хто не міг ,той просто матом
Її частенько поминав.
І ось сьогодні люта зграя
Скажених , диких вовкулак
Рве на шматки її ,кусає
І не подавиться ж ніяк.
Та не здамося ми без бою,
Нехай проллється вража кров,
Бо ми повстанемо з тобою
За мир, за щастя, за любов.
За неї свій останній подих
Я не вагаючись віддам ,
Любов це сина, а не подвиг,
Тож чуй москаль й навік затям :
« Нас не поставить на коліна ,
Бо ми повстанемо й з руїн,
Вона – це Мати – Україна
І я – її покірний син ! « ( Лесь Лугинський )
