Вона була чужа мені душою.
Я ж досі пам'ятаю її тонкий аромат.
Вона була богинею сліпою,
Але...
Без суду відправляла в казимат.
Вона ось так, не зваживши, карала
Лиш тих, хто серце їй своє віддав.
Жаринкою дотла миттю згорала
У тих, хто її стримано кохав.
Мені не було страшно анітрохи,
Бо я і не мовчав, не лютував.
І почуття - це те, що, знаєш,
Обростає мохом,
З-під нього їх ніхто не рятував.
Навіщо когось віддано чекати?
І не буває, що знайшов, кого шукав.
Щоби знайти, замало Землю облітати,
Діждись того, хто "раптом погукав".
Мені не було страшно анітрохи,
від того, що тебе ось так згадав...
Я пам'ятаю риси, твої тихі кроки,
Але люблю не ту, кого діждав.
