Душа – це дзеркало рідної землі,
Осяяне місячним промінням,
Це полотно сім раз змочене в імлі
Й зачесане до дір вугіллям.
І будеш ти незламним і щасливим,
Не здоланим ніяким бедуїном,
І полотно твоє не змочать зливи,
Якщо намастиш ти його
добряче парафіном.
Бо душа ж твоя як вовна –
З повітря поглина вологу.
Парафінова ж – це жорна,
Не пропускає зла в чертоги.
Ми люди різні – різні наші душі,
В краях відмінних життя наше росте.
Шукає хтось у морі мушлі,
А хтось споглядає лише степ.
Тому і перли виростуть не в кожного,
І грунт не всякий прийме зернину.
Чиїсь мушлі будуть порожніми.
Чиєсь колосся буде пустим.
Чиясь душа буде чорного кольору
Від байдужості і нещирості,
Альтруїзм не закінчиться покорою,
А егоїзм придасть сміливості.
Чиясь душа буде ватно-хмарною,
І з парафіновою твердістю
Вистоїть спробам марним
У світлі своєї завершеності.
Не заплямують світлу душу
Жодні навічні карби
Того, хто робить з моря сушу
І змішує наші чисті фарби.
Ми різні за природою своєю,
Ми топчемо різні дороги.
Поєднані ми лиш Землею,
Та ми дуже любим кордони…
якийсь передсесійний стан дивний 
