Наснилося страшне вночі,
Як підіймає брат на брата острії мечі,
За те, що гімн один співає плачучи
Прокляти ладні знавіснілі глядачі.
І снилося, що небо дим закрив,
Вогонь шалений землю обпалив,
Святий отець з щитом добра просив,
Та ворог люто лиш ножа гострив.
Горіло місто і серця в людей горіли,
Вони без зброї йти у бій воліли.
Бо стримати порив до волі не зуміли,
За нас майбутніх і життя віддать не пожаліли.
І матері в той день умить всі посивіли.
І згодом бачу – небо те ж блакитне,
І вже весна і скоро все розквітне,
І є надія – зло те ненаситне,
Навіки знищили ті душі непохитні.
З журбою радість і туга змішались.
Здавалось, що перемогли, свобод дістались,
Та зрозуміти швидко змусили – дарма втішались,
Людьми, мов ляльками, тирани грались.
Сусід розлючений прийшов од волі визволяти,
Налаштував гармати, вигнав з хати,
І став усіх в свій одяг одягати,
А непокірних зрадниками називати.
Та чи фашист той син, що любить рідну мати?
І бачу – догора самотня свічка,
І чую – висиха остання річка.
Птахи вже не повернуться додому,
Залишаться навік в краю чужому.