Одного разу у мене була можливість познайомитись у метро з симпатичним хлопцем, я помітила що він крадькома поглядає на мене. Типу не палиться, але я бачила це. Це було кумедно та мило, він мені теж сподобався, але жоден з нас не наважувався зробити перший крок. Я розуміла що не побачу його ніколи більше, що, можливо, буду жалкувати про те, що не зробила чогось. Але моє «він же ж хлопець, він має знайомитись, не я» зіграло свою роль. Ми стояли так декілька зупинок. Я розуміла що не буду робити перший крок, тому й намагалась не дивитись у його бік, але все ж не могла не піддатись спокусі і періодично кидала в його бік «випадкові» погляди. «Станція Оболонь» я наблизилась до виходу, двері розчинились і я вийшла на перон. Востаннє я глянула на нього через вікно вагону, Він дивився мені услід. Двері зачинились і я розуміла що більше не зустрінусь з ним. Потяг поїхав далі, а я пішла у напрямку дому. Всю дорогу я думала над тим, що це людина, яку я часто собі уявляла в думках. Високий, спортивний, у нього гарні доглянуті руки, має темне волосся та горіхового кольору очі, в нього приємна посмішка. Він одягнений просто та зі смаком, у нього такі сильні руки і він обов’язково має тату. І я упустила можливість. Отак от просто. Тому що в моїй голові існує правило, що перший має знайомитись хлопець. Хіба це не тупо? Правда, якщо це доля, ми обов’язково зустрінемось. Я впізнаю його за поглядом…
