Глава ХXІІ
Між тим, у сім’ї Стернових усі наступні дні головною темою розмов, окрім здоров’я Тетяни, стало обговорення підготовки до поїздки на конференцію. Тим більше, що Тетяна вже пішла на поправку і навіть відновила підготовку до захисту дипломної роботи.
Тетяна занурилась у сімейні проблеми та написання роботи і, ніби й відволіклась від душевних переживань, та час від часу все ж накочувалась на неї якась хвиля тривожних думок і тоді погляд її спрямовувався крізь усе суще у безкінечність, водночас спостерігаючи замість неї якісь зорові рефлексії внутрішнього світу.
І чомусь, доки Олег нав’язував увагу до себе, намагався зустрітись, надсилав квіти, це викликало роздратування, відторгнення, небажання його бачити. Зараз же, коли він раптово зник і вже другий тиждень від нього не було жодної звістки, все частіше в її думки впліталися згадки про цього хлопця, про їхні зустрічі і розмови. Тетяна стала сумувати навіть за тим часом, коли Олег крутився навколо неї, а вона відганяла, він крутився, а вона відганяла. Це відчуття було схоже на абстиненцію у наркозалежного, коли його позбавляють можливості прийняти чергову дозу. На душі було якось сіро, незатишно, як і на вулиці у ту дощову погоду останніх днів жовтня. Невже мати була права і він забув про все, і охолов, і... і, взагалі, все це було несерйозне коротке захоплення? А раптом... сталося ще „краще” – він повернувся до своєї Аліни, вражений дикою енергією її пристрасті?.. Ну, й не треба! Не дуже й хотілося, не така вже й велика втрата! – вкотре вмовляла себе Тетяна. Та через деякий час її думки знову потрапляли у зачароване коло.
Минув ще тиждень і вона не витримала, вирішила поділитися своїми думками з матір’ю.
- Що тобі сказати, доню? Тут можливі будь-які варіанти. Можливо, і твої здогади є вірними. Але ж, усе одно, без надійної інформації, то є гадання на кавовій гущі. Треба було б дізнатися якось – що саме сталось?
- Як дізнатись? Не стану ж я телефонувати йому додому? Цього ще не вистачало!
- Ну, якщо хочеш, я можу.., так... делікатно, через батька отримати хоч якусь інформацію від Сергія. Все ж, вони разом працюють, то йому легше буде, між іншим, щось довідатись про його сина.
- Добре. Але.., щоб це не виглядало так, що то він спеціально цим цікавиться.
- Не турбуйся. Твого тата не треба вчити дипломатії.
А вже наступного дня вони дізналися і про те, що Олег третій тиждень знаходиться у відрядженні, і про те, чому він там опинився. Тетяна була дуже вражена вчинком Олега, але все ж не могла для себе вирішити, які мотиви той переслідував.
- Мамо! От ти мені поясни, для чого він це зробив? Що, індульгенцію таким чином вирішив собі заробити? Совість замучила? Гріхи вирішив замолити? То мені такі його жертви не потрібні. Ач?! За гроші вирішив мене купити! На місці батька я б узагалі відмовилась ці гроші прийняти... Саме з рук Олега, я маю на увазі.
- Таню! Ну, тут я з тобою зовсім не згодна. Ти ж чула як батько сказав – Олег випадково почув телефонну розмову і щиро відгукнувся допомогти у пошуках коштів. Причому, для твого батька. Не для тебе ж персонально?
- Ага. А квіти він кому дарував? Тобі, чи мені персонально?.. Може це у нього тактика така – фортеці в обхід брати?
- А що ж тут поганого? Що Олег хоче твою фортецю завоювати? Ти вважала б за краще, щоб він обійшов твою фортецю і пішов собі далі? Слухай, я вже не розумію, чого ти взагалі хочеш?! – мати спересердя змахнула долонями та ляснула ними об коліна.
- Я хочу з’ясувати мотиви його вчинків. Повинна я зрозуміти, що це за людина, чим вона дихає? Після того, як один раз обпікся, хочеться і на холодну воду подмухати.
- Думаю, найкращим виходом із становища було б: після його повернення з відрядження переговорити з ним напряму і відверто, дивлячись одне одному в очі. Безпосередньо йому поставити всі твої запитання. До речі, привід для того, щоб запросити Олега у гості, вже є. Треба ж буде йому якось віддячити за те, що він гроші для батька дістав?
- Але ж, знову! Для кого він гроші діставав? Для батька. То хай батько його і запрошує. Логічно?
- А що ти думаєш? І запросить. Посидимо разом, пригостимо його вечерею, а потім ти зможеш з ним і наодинці поговорити. І все собі проясниш.
***
Отримавши підтвердження від оргкомітету як учасника конференції, Валентин зайнявся оформленням візи. Перед тим, як замовляти квитки, вирішив попередньо зайти до начальника управління Петрицького, щоб домовитись щодо відгулів.
- Олександре Васильовичу, у мене до Вас є одне прохання. Тільки Ви одразу не падайте з крісла, коли я Вам скажу.
- О-о, Валентине Петровичу! Я знаю, Ви вмієте заінтригувати. Хоча мені вже не звикати до Ваших приголомшуючих вчинків. Так що, кажіть сміливо! Що сталось?
- Хочу попросити у Вас відгули... для поїздки до Вестландії.
- Знову?!.. Ну, ну... На щось подібне я і чекав. Що, друга серія Ваших пригод? Стільки років минуло – я думав, що все вже у минулому.
- Не зовсім так. Ось, дивіться, - Валентин протягнув начальнику папери, - це офіційне запрошення на міжнародну конференцію з пропозицією виступити з доповіддю за матеріалами моїх статей з космології.
- Хм, невже це так серйозно? Я чув про Ваше захоплення космосом, і що Вам вдалось опублікувати пару статей на цю тему. Але мені здавалось, що це на рівні хобі – хто з нас не має якихось своїх захоплень для душевного заспокоєння після службової напруги? Ви що, дійсно щось таке нове винайшли, що Вашими ідеями зацікавились?
- Так, мені самому було важко у це повірити. Але мої статті вже цитують, на них посилаються. До запропонованої мною, так званої, „дифузійної моделі розширення Всесвіту” вже розробляють математичний апарат.
- М-да... Ну, я бачу, Вас так і тягне чимось прославитися на весь світ. Але що мене дивує – чому кожного разу всі Ваші пригоди, так чи інакше, пов’язані саме з Вестландію?
- Ви ж не вважаєте, що я підпільний мільйонер Корейко? Мені вже кілька запрошень було на різні міжнародні симпозіуми і конференції, але я змушений був відмовлятися від цих заманливих пропозицій. Гроші де взяти? І тут раптом отримую запрошення з Вестландії – хіба міг я відмовитись від такої нагоди? Як би Ви на моєму місці вчинили? Розумієте?
- Чому ж? Розумію... Плекаєте надію побачитися з сином?
- Так... Може це мій останній шанс – ще раз з ним побачитись.
- А як же гроші? – запитливо підняв брови Петрицький.
- Трохи своїх було, а частину довелось позичити. Заради досягнення мети доводиться іноді у нашому житті іти на якісь жертви. Та, я вже звик до цього. Не перший раз доводиться іти на рішучі кроки, які можуть мати ризиковані наслідки. Але ті життєві проблеми, що випадали на мою долю, з іншого боку, загартували мій характер, надали якоїсь внутрішньої розкутості у прийнятті важких рішень.
- Як то кажуть: не було б щастя, то нещастя допомогло. Так?
- Взагалі, я останнім часом багато чого переосмислив у розумінні сенсу нашого буття. – розговорився Валентин, непомітно для себе почавши жестикулювати руками. - Я вважаю, що у житті нічого не стається випадково. Не у сенсі фатальної визначеності і спланованості всього, що чекає нас у майбутньому, а.., як це сказати? – у логічній взаємопов’язаності наслідків усіх наших вчинків: і окремої людини, і людства у цілому. Хоча... іноді виникає думка і про те, що Всевишній все ж трохи підправляє хід історії, заради спасіння людства.
- Не знаю, не знаю... Про яке підправлення історії може йти розмова з усіма цими страхітливими війнами, епідеміями, землетрусами, коли гинуть усі від старого до немовляти?
- Я теж над цим замислювався. Але ж, поняття добра – досить відносна категорія. Не буває абсолютного добра, або добра одночасно для всіх. Добро заради одного може стати злом для іншого. Спробуйте реалізувати поняття добра хоча б у найпростішому любовному трикутнику, і Ви осягнете всю глибину ірраціональності своїх потуг.
- Мабуть, треба намагатись творити менше зла, тоді десь у середньому буде зростати кількість добра. Звісно, що при цьому комусь буде діставатись від цього добра більше, комусь менше, а комусь і на зло може піти. Нікуди від цього не дінешся.
- От, от! Я ж до цього і веду! Творець, мабуть, також, творить добро у загальнолюдському аспекті – задля прогресу людства, задля загального його розвитку. Стосовно окремої людини добро він робить лише по-можливості – якщо це не заважає загальному добру для людства. Наприклад: загинула, нібито, гарна людина, але, якби вона залишилась на Землі, то може у неї, чи у її нащадків народився б майбутній тиран на зразок Гітлера? Як тоді вважати цю загибель окремої людини – добром чи злом? Як для цієї людини чи її родичів, близьких, то це – зло. А як, для блага людства, може, то й на добро було? Творцю видніше
- Але ж, і Гітлер народився одного разу?
- А звідки ми знаємо, для чого він народився? Можливо, це потрібно було для людства задля того, щоб уникнути якогось іще більшого лиха? Це так, як потрібно іноді буває щеплення легкою формою хвороби, щоб виробити імунітет і не захворіти потім більш серйозною, смертельною хворобою. На перший погляд виглядає ніби цинічно, особливо у ставленні до мільйонів загиблих, до числа яких потрапили і мої родичі. Але ж, і на самій війні бувало так, що командири свідомо жертвували батальйоном заради порятунку армії.
- Чесно кажучи, така версія шокує, – мовив Петрицький і якось здивовано глянув у бік Валентина. - Важко так одразу на неї пристати. А яке ж іще більше лихо могло бути?
- Хіба Ви самі не здогадуєтесь? Можливо, перед тим, як людство відкрило атомну зброю, що могла б знищити все людство, потрібне було "щеплення" більш легкою формою страхітливої війни, яка б залишила глибокий слід жаху і відторгнення у підсвідомості людства, що підійшло до оволодіння і застосування смертельної для його існування атомної зброї?
- Чому? Америка і оволоділа, і застосувала цю зброю – ще навіть війна не закінчилась.
- Згоден. Та, навіть у цьому є своя логіка. Чому можливість для оволодіння атомною зброєю з’явилась у людства лише у самому кінці другої світової війни, а не на її початку? Хіба що, Хіросіма і Нагасакі були дані людству лише як наочна "маленька репетиція" того, що могло б статися з усім людством? Хай пробачать мені жителі цих ні в чому не винних міст!
- Ой, не пробачать! – посміхнувся шеф. – За такі крамольні розмови ще зроблять персоною нон-грата у Японії.
- Звісно, ніхто не хоче відчувати себе у ролі жертовної вівці. Я б і сам так само обурився, якби був японцем і мені таке сказали... Але я і не збираюсь лізти на трибуну і виголошувати такі промови. Це так, думки уголос „на кухні”...
- А, взагалі, до чого все це? Щось ми відволіклись від теми зовсім кудись убік. З чого ми почали?
- З того, що у житті ніколи не можна впевнено казати – на добро чи на зло те, що сталось. У тому числі і всілякі життєві негаразди, невдачі, неприємності як у особистому житті, так і на роботі. Якщо їх розглядати як корисний життєвий досвід, то зовсім інакше починаєш до них ставитись, – голос Валентина наповнився впевненістю лектора товариства „Знання”. - Крім того, може ті прикрості, що випали на мою долю, колись, хай навіть через сто років, обернуться великим добром для багатьох людей, а то і для всього людства?
- „Остапа понесло”, - з гумором у голосі процитував Ільфа і Петрова Петрицький.
- Та ні, я нічого.., – трохи зніяковів Валентин. – Врешті-решт, усе це я веду до того, що свої життєві знегоди я теж переосмислив і спробував переплавити на позитивну рушійну енергію, що штовхає до поставленої мети потяг моєї долі. Звучить може й пишномовно, але суть я передав точно.
- Що ж, дай вам бог успіху! Аби тільки наснаги вистачило надовго... Цікава у нас розмова вийшла. Ви заходьте так іноді – поговоримо ще, пофілософствуємо. Особливо, коли повернетесь зі своєї конференції: розкажете, як там прийняли Вас і Ваші ідеї. Суть їх я навряд чи зможу осягнути – далекий я від цього. А от про загальну обстановку на конференції, про те, що Ви там робили, було б цікаво дізнатися.
- Звісно, розповім. Я Вам повинен бути вдячний за те, що Ви до мене завжди з розумінням ставилися, сприяли вирішенню моїх проблем. Не знаю, можливо, з іншим начальником я вже давно вилетів би звідси під три чорти. Одні лише клопоти від мене.
- Ну, не такі вже й страшні клопоти – бувають і гірші. Може я колись ще пишатимуся тим, що працював разом з великим ученим? Добре, йдіть працюйте, а то ми щось надто довго забалакались.
***
Олег повернувся з відрядження у середині листопада. У дорозі, мабуть продуло, бо підхопив нежить. Коли їхали з Києва, то було ще доволі тепло, а от перед поверненням раптом різко похолодало. Вночі у купе з вікна доволі чутно тягло холодом. Як не кутався у ковдру, а таки захлюпав носом. Мати одразу заметушилась, напоїла гарячим чаєм з медом, дала запити якісь пігулки і вклала у ліжко.
- Нікуди завтра не підеш! Ще чого надумав – на роботу іти! Зміряємо вранці температуру: якщо є, то викликаємо дільничного і – на лікарняний. І чого я тебе взагалі відпустила у це відрядження? Треба було переговорити з Ігорем Семеновичем, щоб тебе нікуди не посилали. Що, нема у нас на фірмі людей, щоб оце саме тебе треба було відряджати?
- Та все нормально! Чого ти так переживаєш? Трохи застудився у поїзді. Там я відчував себе чудово. А згадай як на Уралі було? Які морози? І нічого – ти там не хвилювалась за мене.
- Там клімат сухий – мороз не так відчувається. А тут – сирість, вітер. І взагалі, не треба так поспішати і рватися у бій! Життя велике – ще встигнеш у відрядженнях намотатися. Ордена за це все одно не дадуть... Гена, а ти менше крутись біля брата! Сьогодні будеш спати у нашій кімнаті, а то теж підхопиш застуду. Іди, краще, уроки закінчуй робити!
До ранку у Олега таки піднялась температура, тож довелось йому на кілька днів піти на лікарняний. До самого вечора вкотре намагався додзвонитись на мобілку Тетяни, але вона все не відповідала. – Мабуть таки включила мене до „чорного списку” небажаних клієнтів, - подумав Олег, зітхаючи. Перебуваючи у відрядженні, він теж неодноразово робив такі спроби, але тоді намагався переконати себе у ненадійності зв’язку. Тепер цей варіант явно відпадав.
Саме цієї миті у передпокої задзвонив хатній телефон, а ще через хвильку до кімнати просунулась Генина голова:
- Олег! Закінчуй дрихнути! Тебе до телефону!
- Я т-тобі зараз „дрихну”! Що це за лексикон?! – відгукнувся з ліжка Олег, зображуючи обурений вигляд та здійнявши рукою подушку, ніби намагаючись жбурнути її у брата.
- А от і не попадеш! – хихикнув Гена, миттєво зачиняючи двері.
Звучно ляскаючи капцями об підлогу, Олег рушив до телефону. Дорогою наздогнав брата, миттєво полоскотав і пішов далі. Гена від несподіванки скрикнув і побіг на кухню до матері.
- Мамо, а Олег підкрався до мене ззаду і „зіграв на акордеоні”! Скажи йому!
- Олеже, чого ти чіпаєш дитину? – пролунав з кухні материн голос. - Виріс вище мене, а розуму не набрався!
Та Олег уже не став нічого відповідати і взяв слухавку... Почути голос Тетяниного батька було явною несподіванкою, хоча миттєво зрозумів, про що буде йти мова.
- Добрий вечір, Олеже! Як себе почуваєш? Твій батько сказав мені, що ти застудився у дорозі.
- Добрий вечір, Валентине Петровичу! Дякую за турботу! Нічого, трохи протягнуло у вагоні, та думаю, що нічого серйозного – за пару днів мине.
- Що ж, бажаю тобі швидше видужати. Хочу також висловити свою вдячність за те, що так виручив мене з грошима. Завдяки їм я зміг організувати поїздку на конференцію. Вже всі документи оформив. Ще раз, дякую!
- Та, нічого. Батько мені розповів, як це для Вас важливо, от я і вирішив допомогти.
- Знаєш... я ще чого дзвоню: вже місяць минув, як я заборгував, то хотів уже повернути половину, а заразом і запросити тебе до нас у гості на вечерю. Думаю, ти не будеш проти такої пропозиції? Звісно, коли одужаєш.
- Я?.. Я б із задоволенням! – у Олега перехопило дух. – Але ж,.. я не знаю... чи всі члени Вашої сім’ї будуть задоволені моєю появою?
- От, на місці і з’ясуєш це. Я сам нічого конкретного не можу сказати з цього приводу, але вважаю, що такі питання треба з’ясовувати безпосередньо, не ховаючись по кутках.
- А я і не ховаюсь. Але всі мої намагання додзвонитись були марними.
- Такі справи ладнаються не за допомогою телефону. До речі... „всі члени сім’ї”, як ти висловився, у курсі справи, що я тебе запрошую. І при цьому, якихось бурхливих протестів з цього приводу я не почув. Скажімо так – зовні це був „нуль емоцій”. Але ж, у цьому випадку і це вже багато чого значить. Ще місяць тому ситуація була значно гірша.
- Дякую вам, що Ви так з розумінням до мене поставилися. Я, чесно кажучи, не знав, як Ви і Ольга Миколаївна ставились до мене після того випадку з Танею. І я свідомо беру на себе всю відповідальність за те, що сталось.
- Ну, те, що ти відверто визнаєш свої помилки, вже вселяє надію. Спишемо це, поки що, на твою молодість і недосвідченість. Хоча, попервах, ми були досить серйозно проти тебе налаштовані. Сподіваюсь, у подальшому ти будеш поводитися обачніше у стосунках із жінками?
- Повірте, у мене не було жодних нечесних помислів! Якби я тільки знав, що таке може статися?..
- Ну, а от... скажи мені відверто, - Валентин мимоволі приглушив голос, - як чоловік чоловікові... Я можу зараз вільно розмовляти – нікого поки що вдома немає... У тебе з тою дівчиною наскільки все серйозно було? Були якісь стосунки?
- Ви натякаєте на близькі стосунки? Ні... Особисто у мене такого бажання не виникало. Ця дівчина – дочка шефа моєї матері. Саме вона більше була зацікавлена у тому, щоб ми зустрічалися. І, доки у мене не було іншої дівчини, до якої б у мене з’явились серйозні почуття, я проводив іноді вільний час з цією Аліною. Ну.., так, щоб маму заспокоїти, та й... для власного самоствердження перед знайомими – що я не один. Ви розумієте?
- Так, я це можу зрозуміти. У самого в твоєму віці такий комплекс був. А як же ж потім, коли з Танею познайомився? Що, продовжував з обома одночасно зустрічатись?
- Та ні! Що Ви?! – досить переконливо скрикнув Олег: як не каявся він у своїй юнацькій безладності, все ж не зміг до кінця бути відвертим. – У нас на той момент уже все дійшло майже до повного розриву! І Аліна прекрасно це розуміла, але вирішила, що все сталось з вини суперниці. От і вирішила, що відвадить її, і таким чином виправить ситуацію. Ну, от кому б могло прийти у голову, що вона це зробить таким ідіотським способом?!
- Не таким уже й ідіотським. Якщо замислитись, то все було чітко сплановано. І алібі є. І тих дівиць, виконавиць замовлення, навряд чи знайдеш.
- Усе ж, треба було заяву в міліцію скласти.
- Я теж наполягав, але Таня, чомусь, була категорично проти. Хоча тепер, з часом, я трохи заспокоївся і розумію, що і міліція мало чим допомогла б. За що зачепитись? Окрім розбитої у результаті падіння голови, інших видимих слідів нападу фактично немає. Свідків – теж. Просто зло бере, що ця Аліна „вийшла сухою з води”!
- Для мене це теж дуже образливо. Я, звісно, влаштував їй скандал і порвав усілякі стосунки, та що з того? Вона від усього відхрестилась, сказала, що немає до нападу жодного відношення.
- А що від неї ще можна чекати?
- Та ні, на щось серйозне Аліна не здатна, я знаю. І вигляд у неї був переполоханий. Аліна ж думала лише трохи налякати, а вийшло навпаки. Вона боїться розголосу і скандалу через свого батька. Він у неї депутат, і йому зовсім не потрібна така антиреклама.
- Добре, досить про неї. Бог їй суддя... Сподіваюсь, що до вихідних ти вже одужаєш, тож попередньо запрошую тебе до нас у суботу ввечері.
- Дякую! Буду намагатись до кінця тижня привести себе у форму.
***
Тиждень добіг кінця швидко і у п’ятницю Олег уже закрив лікарняний лист. А у суботу, сповнений нервового збудження, прийшов у гості до Стернових. У одній руці тримав букет квітів, у іншій – коробку цукерок.
Двері відчинив Валентин Петрович, привітався і показав, де роздягнутись. Затим пройшли до вітальні, а через хвилину з кухні зайшла Ольга Миколаївна. Олег одразу підхопився з канапи і вручив їй квіти та цукерки. З хвилюванням чекав, коли з’явиться Тетяна, та її чомусь усе не було. Запитати ж соромився.
Доки Ольга Миколаївна готувала на стіл, розповів подробиці своєї поїздки. Кожного разу, коли хазяйка заносила до кімнати щось із кухні, мимоволі оглядався, чи не Тетяна це зайшла. І лише, коли вже запросили до столу, з передпокою почув голос Ольги Миколаївни, що гукнула: - Таню, то ти йдеш уже? Ми вже за стіл сіли.
За пару хвилин Тетяна все ж зайшла до вітальні. Сукня на ній була хоч і не нарядна, але досить пристойна. Олег одразу помітив на обличчі дівчини сліди легкого макіяжу і цей факт надав йому трохи впевненості. Щоправда, очі її при цьому були спрямовані на батька, а не на гостя, намагаючись не виявити жодних емоцій. Та все ж, пару раз ці дві темні вологі оливи нервово сполохнули і у його бік. Коли Тетяна підійшла до столу, Олег підвівся для привітання, нерішуче протягнувши руку. Відповідь забарилась, і Олегова рука зависла у повітрі. Він уже подумав, що треба було б прибирати її назад, аби уникнути незручної ситуації, та дівчина таки подала згорнуту трубкою прохолодну долоню.
За столом розмову вели, переважно, Олег з Валентином Петровичем. Іноді свою думку висловлювала його дружина, хоча у цілому, розмова мала трохи штучний і натягнутий характер, ніби усі діючі особи розігрували якусь сцену із аматорського спектаклю. Тетяна, взагалі, мовчала і повільними рухами дзьобала виделкою у шматочки застиглого картопляного пюре, уважно вдивляючись, як це у неї виходить...
Через деякий час, під виглядом того, що треба підготувати солодкий стіл, батьки надовго вийшли до кухні. Одразу запанувало ніякове затишшя, яке жоден не знав як перервати. Нарешті, Олег наважився:
- Таню, я дуже хотів би, щоб ми відновили наші дружні стосунки, але я не знаю, що мені треба зробити, аби ти мені вибачила?
- А тебе вже й розпирає від гордості за те, що вдалось прислужитися моєму батькові. Розраховував, що на мене це справить враження? Дарма.
- Ну, навіщо ти так? Я не створював штучно цю ситуацію, і я не є головою оргкомітету конференції, на яку їде твій батько. Те, що я почув телефонну розмову мого батька з твоїм, вийшло цілком випадково. Батько тоді мені розповів, наскільки це важливо для Валентина Петровича, от я і вирішив спробувати теж пошукати гроші, хоча і не впевнений був, що зможу їх дістати. Тут мені теж просто пощастило. І потім, коли я на цілий місяць поїхав з Києва, то мені здавалось, що я, навпаки, значно ускладнив собі ситуацію.
- Але ж, саме завдяки цій ситуації ти в’їхав у цю кімнату „на білому коні”?
- Невже ти сумніваєшся у тому, що я, при бажанні, не знайшов би десяток інших ситуацій, аби опинитися у цій кімнаті, і при тому, набагато раніше, ніж зараз? Послухай, може ми залишимо ці безплідні суперечки? Я відчуваю, що вони заводять нас у якийсь глухий кут, з якого немає виходу. Я тобі відверто зізнаюсь, що хочу з тобою помиритися. Саме з тобою і ні з ким іншим. І я буду добиватися цієї мети – терпіння для цього мені вистачить.
- Ну, це ти собі таку мету поставив. А ти впевнений, що я того ж бажаю?
- Не знаю, але то вже тобі вирішувати. А я своє слово сказав. Сказав відверто, не приховуючи. Звісно, я можу помилятися і щось не так робити, але навіть твій батько мені сказав, що я по молодості літ ще можу робити якісь помилки у стосунках із жінками. Досвід – це справа наживна. Сподіваюсь, що з кожним роком я цих помилок буду робити все менше. – Олег посміхнувся. – В усякому випадку, намагатимусь. Обіцяю.
- Боюсь, що найближчим часом досвіду тобі набратись буде ніде. У мене два місяці залишилось до захисту диплому. Так що я, у будь-якому разі, ні на що інше відволікатись не зможу. І так я багато часу згаяла – тепер надолужувати доводиться.
- Може я чим зможу допомогти? Я лише рік тому мав такі самі проблеми.
- Чим допомогти? Аби тільки сидіти поряд зі мною і відволікати розмовами? То мені така допомога навряд чи потрібна.
- Ну, чому? Може треба плакати малювати, креслення робити, розрахунки? Може якісь шматки текстів треба набрати на комп’ютері? Чи... якусь інформацію розшукати і скачати з Інтернету? Або у бібліотеці книжки з потрібними цитатами відшукати? Та, ще багато чого, я знаю?..
- А все ж таки, підлещуєшся до мене! – голос Тетяни трохи пом’якшав.
- І підлещуюсь! Що тут такого? Я й не приховую. Ти не відводь убік від суті справи! Я конкретно пропоную допомогти надолужити відставання. Сьогодні ти вже навряд чи будеш працювати. А от завтра.., та, просто зранку, наприклад, я можу під’їхати, і ми разом подивимося, що ще залишилось зробити. Розкладемо все по полицях, складемо план і визначимось, що ти лише сама можеш зробити, а що можу я взяти на себе. От побачиш – одразу швидше справа піде.
Не встигла Тетяна відповісти, згодна вона на таку пропозицію чи ні, як до кімнати зайшли один за одним батьки з чайними чашками у руках. Момент для переривання розмови склався так вдало, ніби вони підслуховували. Але, хто стане це з’ясовувати?
Наступного ранку Олег рішуче взяв справу написання Тетяниного диплома у свої руки і вже не відпускав...
ID:
484898
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.03.2014 00:22:18
© дата внесення змiн: 11.03.2014 00:22:18
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
