З місива сутіні ранку
місто вихоплюють зблиски швидкої.
У ній за тонованим склом білі плями халатів.
Глибшає, глибшає зморшка між ними – і нами
ніби до того ніяк –
непричетними.
Три галасливі підлітки йдуть до школи,
однаково перекреслені
ручками сумок, через плече
почепленими.
Двері, двері!
Тролейбус відгриз хвоста черзі.
(Дощові черв’яки відрощують навіть голову).
Мама говорить хлопчику: будь чемним.
Ось підійшов і мій номер.
Холодно.
Музика ранку ще не має теми.
Поки що тільки ритм:
останні жовті тільця з дерев відпадають в темряву.
Повільно. Згори.
Коло мене нерівно дихає
чоловік із очима не першої свіжості.
(Ніби ще вчора, ще вчора – легкий, ніжний…
А позавчора на його тілі
Проступало синцями небо:
пристрасть
велосипедних
перегонів.
А про завтра – не думати).
Тісно тут навіть тіням.
І паленим листям якось усе відгонить.
І усе, що повз нас проноситься,
Майже не бачу.
Тільки чую: у збитому ритмі нервового скерцо
Під брудною рукою осені
глухо стрибає м’ячик
його
спорожнілого
серця.
